Данило Кіш - Псалом 44, Данило Кіш

«Псалом 44» — це другий значний твір Кіша, щемка, подекуди моторошна, але життєствердна історія про війну і втечу з концтабору Аушвіц молодої єврейської родини: Марії, Якоба і маленького Яна. Майже різдвяна казка, тільки для дорослих, у якій є і прототип доктора Менґеле, і реальне втілення античного Deus ex machina.

Данило Кіш

Псалом 44

УДК 821.163.41-3

К46

Danilo Kiš

Psalam 44

Copyright © 2022 by Danilo Kiš Estate

Переклад цієї книжки підтримало Міністерство культури та інформації Республіки Сербія

Видання книжки люб’язно підтримав Фонд для книжкових проектів у Центральній та Східній Європі, Амстердам

Українське видання © Видавництво «П’яний корабель», 2022

Переклад © Олена Дзюба-Погребняк, 2022

Художнє оформлення © Богдана Давидюк, 2022

ISBN 978-617-95265-0-3

І ще сказав їй Ангел Господній: Ось, ти вагітна, і народиш сина, і назвеш йому ім’я: Ізмаїл; бо почув Господь страждання твоє.

— Перша книга Мойсеєва

Ти вчинив нас приповісткою поміж народами…

— Псалом 44, Давидів

1

Про спробу втечі до евакуації табору вони перешіптувалися вже не один день. Особливо з того часу (а це було п’ять-шість ночей тому), коли вперше зачувся далекий гуркіт гармат. Але справа трохи затихла, — принаймні їй так здавалося, — коли на колючому дроті вбили тих трьох жінок, серед яких була й Ержіка Кон з їхньої кімнати.

Тому тепер їй залишалося тільки дослухатися до гармат і чекати, чи щось станеться. Почувалася такою ж спроможною до дії (а щось-таки, мабуть, можна було зробити, якби вона лише знала що, — скажімо, як з отими лампами, що вчора вночі позбивали палкою, мов груші в їхньому садочку під альтанкою, а вчинити це вона змогла лише завдяки Жані та під її орудою, бо ж їй самій ніколи б і на гадку не спало трощити лампи, ще й вважати це чимось іншим, аніж марним ризиком і самогубством), як могла почуватися здатною на щось таке Поля, що лежить біля неї на соломі в гарячці. Вона могла тільки чекати, коли Жана скаже зараз (як досі казала «ще ні» або ж навіть просто «побачимо» чи «щось придумаємо»), і взяти на руки дитя, мов багаж з коштовностями, який потрібно непомітно винести через чорний хід під самісіньким носом в аґентів, котрим відомо, що ці викрадені коштовності виноситимуть, і найімовірніше — саме через ці двері. І тієї миті, коли Жана скаже, що настав час, вона візьме замаскований і нарочито непрезентабельний багаж і рушить з ним крізь кордон аґентів і поліцаїв, відчайдушно налаштована пройти непомітно і діючи достоту так, як їй сказано та велено, усвідомлюючи свій зв’язок з тим наказом, бо тієї миті (якщо раптом станеться щось непередбачуване), коли хтось підійде до неї з-за спини (скажімо) і поплескає по плечі, щоб вона показала свій багаж, вона лише зможе прикрити тілом дорогоцінний сувій з дитиною — єдиний захист, який буде здатна придумати в ту хвилину. А можна було потаємно плекати божевільну надію, що тієї миті під нею розверзнеться земля і вона опиниться долі в якомусь похмурому палаці, де власною персоною постане перед нею сам deus ex machina, себто той Макс. Бо те, що Макс, невидимий і всюдисущий, з’явиться і втрутиться, що він уже замішаний у втечі, — вона розуміла з першої миті. Власне, з того часу (а то було три вечори тому), коли Жана прийшла з прихованою надією в очах і прошепотіла, що «не все втрачено». Ось як це було. Поля вже три дні лежала в малярійній гарячці, по неї ось-ось мали прийти; дивно, що її не забрали ще першого вечора, тоді, коли повернулася хвора і знесилена. Може, мали трохи поваги до неї (Полі), бо вона довгий час грала на віолончелі в Чорній капелі перед самим входом у газову камеру, а може, справа була в тому, — це правдоподібніше, — що через швидкий наступ союзників і дедалі ближчий гуркіт гармат команда табору мусила відкласти виконання екзекуції.

Того вечора Жана повернулася трохи пізніше. Стояла волога, крижана листопадова ніч, а темний вітер доносив звуки Чорної капели, яка втомлено і незлагоджено грала Бетговенову Героїчну і таборову пісню Дівчина, яку я обожнюю. Поля щось нерозбірливо белькотіла. Російською. Вмираючи. Світло вмикати не можна було, тож вона навпомацки дісталася до своєї лежанки (орієнтуючись на Полині хрипи). Боялася, щоб Поля її не почула. Потім вивільнила дитину з соломи та лахміття, в яких та спала: мала воскова лялька. Не наважувалась наближатися до Полі. Боялася за дитину. І за себе. Матір.

Почула Жанині кроки: це її звільнило від думок про Полю. І тоді її раптом осяяла якась дивовижна впевненість: щось трапилося. Бо Жана затрималася. Звістка від Якоба. Чи від Макса. (Цей Макс точно щось готує. Присутній, але невидимий). Але Жана не сказала нічого. Вона почула лише її легку змовницьку ходу. (Раптом їй здалося дуже дивним: Жана ще не визула цокулів). Потім шурхіт соломи, приглушений удар відкинутих баканджів, заіржавілий звук бляшанки з водою і знову шурхіт соломи, тепер у напрямку Полі, і тоді: дрібне цокотіння Полиних зубів об бляшанку. Вона саме хотіла подати голос, сказати щось про Полю, не просто висловити сумнів у тому, що та зможе піти з ними, а й нарешті вимовити те, що вони обидві знають з першого дня, відколи Поля повернулася хвора, і що витає поміж ними не промовлене, та очевидне: Поля помре. Але Жана звільнила її від цього, і вона почула шепіт, почула, як голос іншого вимовляє її тільки-но народжену думку:

«Elle va mourir à l’aube!»[1] — сказала Жана.

Вона лише зітхнула у відповідь. Відчувала, як у неї стискається горло. Наче тільки зараз, після слів Жани, збагнула те, що й сама знала з першого дня, коли Поля повернулася хвора; вона помре. Потім знову довелося слухати Полине вавилонське марення, а не далеку пісню гармат. Хотілося зав’язати розмову з Жаною, щоб та говорила їй про гармати, про Якоба, про втечу, врешті, про що-небудь, аби лише звільнила її від жахіття, щоб не чути Полиного хрипіння, щоб не думати про те, що нічого так і не станеться — ні тепер, ні пізніше, ні за два дні, ні за двадцять два дні — як не сталося досі; ні втеча, ні Якоб, ні Макс, ні навіть гармати, нічого не станеться; окрім того, що зараз відбувається з Полею: тихе згасання, потріскування, ніби догорає свічка.

Ритмічний промінь рефлектора, що входить крізь шпарину, знову, мов нігтем,