Данило Кіш - Псалом 44, Данило Кіш

розтинає темряву барака, і тієї миті вона помічає Жану, яка стає між світлим променем і стіною, ніби входить в осяяння, а потім зникає в темряві. Звідти, з тієї осяяної на мить темряви, вона чує її голос, її шепіт, який розтинає мовчанку, немов вузька смуга світла:

«Ян, як там Ян?»

«Заснув, — відповіла, — спить». Але вона не це сподівалася почути, вона очікувала щось інше, щось зовсім інше, а не запитання Ян, як там Ян?, вона навіть була впевнена — Жана хоче сказати ще щось, їй навіть здалося, що коли Жана озвалася пошепки, та навіть раніше, коли та лише подумала заговорити (здається їй, вона точно знала ту мить, коли Жана порушить мовчанку), вона скаже щось інше, бо має повідати щось зовсім інше, щось (таки) пов’язане з цим запитанням; раптом їй навіть здалося (радше відчула через удари свого пульсу, ніж усвідомила це), що запитання Ян, як там Ян? якось суттєво і не відрізняється від того, що Жана має сказати. Тому відповіла, навіть не відаючи, як зуміла надати своєму шепотові якогось хоч на нюанс іншого значення, немов хотіла сказати, що вона розуміє — Жана хоче їй щось повідомити, отже й ця відповідь — теж тільки передвісниця, натяк:

«Я випрала його пелюшки. Тепер сушу. Загорнула їх внизу, а він лежить на мені, тут, — немов Жана могла побачити її легкий рух, яким хоче сказати: зверху, на грудях. — Тому не могла нічого попорати коло Полі», — але відразу покаялася через це, і не тому, що було неправдою, а тому, що їй здалося, ніби в такий спосіб обірвала нитку і скерувала хід Жаниних думок в інше русло; чи принаймні відтягнула на якусь хвильку те, що Жана мала сказати.

«Бідна Поля», — мовила Жана; але так само (принаймні їй так здається) це могло бути і «Бідна Марія», і «Бідний Ян»; тож ця думка поглинула її: чи було б однаково, якби Жана сказала Бідний Ян чи Бідна Марія, якби було однаково, отже, нічого не сталося і нічого не відбувається; Поля, отже, не піде з нами, подумала вона, ніби вперше, і ніби вперше розуміє вагомість всього того, але тільки каже:

«Не приходить до тями весь день»; а потім Жана мовить:

«Краще для неї… Розумієш? — знову її думка в чорному кристалі трьох слів; і відразу по тому: — Хотіла б, щоб це сталося якомога раніше. Розумієш? Якомога раніше».

Нарешті вимовлено те, що зв’язало у вузол обірвану нитку, і вона відчула — це знову означає щось інше і щось більше, ніж гірку і просту істину — Поля помре чи Поля не зможе з нами, це ще означає Ми підемо чи принаймні ми це спробуємо. І раптом вона бунтує в собі проти того повільного народження вже очевидної істини, і здається їй навіть трохи облудним те, що жодна з них не хоче визнати сама перед собою, що вони змирилися з тією істиною — втечу спробують без Полі, — і це вже рішено і вирішено не з їхньої волі чи їхньої згоди, а просто, страшно просто, рішено, і їм не залишається нічого іншого, ніж змиритися (чи не змиритися, байдуже) з цим фактом.

«Вона не зможе з нами», — сказала, намагаючись — сама того не усвідомлюючи — вкласти у це речення все, що її мучить, речення, вимовлене на одному подиху, як одним ковтком випивають гіркі ліки чи отруту. Та вона це сказала і для того, щоб допомогти Жані врешті сказати те, що вона мала повідомити, чи зробити те, що зібралася або тільки задумує зробити, але Жана вперто дивилася крізь шпарку в дошці, аж поки з її вуст не злетіло ніби трохи переінакшене відлуння її власних слів:

«Тому мені хочеться, щоб це сталося якомога швидше. Розумієш: буде легше»; а потім вона захотіла цілком очистити свою совість від тих звинувачень, які чимраз більше накидала на себе, а тепер ще й на Жану, і подумала: А якщо Жана лише задумує щось, якщо нічого не трапилося, а все це їй лише здається, бо їй хочеться, щоб усе було саме так і щоб щось трапилося, адже вона знає, що несила більше чекати, — гармати потроху руйнують бетонний бруствер пасивного очікування і примирення з долею. І тоді — просто, щоб почути Жанин голос і заспокоїтися, бо знала, що сьогодні вночі заснути не зможе, принаймні не тепер, аж поки Жана не озвучить задумане:

«Спробую поспати, — сказала вона; а тоді, наче здатна в такий спосіб пришвидшити ту відповідь і те рішення, про які Жана думає, а також попри те, що їй (Марії) здається, ніби зараз не можна нічого вигадати і нічого зробити, хіба те, що утнули ті три жінки, серед яких була й мала Ержіка Кон, жінки, котрі недавно вночі налетіли на колючий дріт і впали прошиті кулями, щоб забути все, бо смерть це і є оте, подумала вона, Забути все: — Котра може бути година?» — запитала, і зробила це так, наче якась рука смерті чи принаймні сестра смерті затуляє їй, змореній, очі, а оте запитання породжує в її свідомості спротив, мов результат якогось каламутного відчуття пов’язаності між забуттям-смертю-сном-і-часом і її свідомістю, котра в тій причинній послідовності і тій ієрархії має бути перша, рука в руку з часом.

«Не знаю, — відповіла Жана, а тоді, ніби в ній самій теж прокинувся спротив, ніби сягаючи за забутою зброєю, сказала: — Здається, минула одинадцята. Думаю, не більше». Тоді, мов поплавок на поверхню, вистрибнуло те, що дотепер сповнювало темряву і раптом викристалізувалося й стиснулося у двох-трьох пошепки вимовлених словах: «Сьогодні вночі спробуємо».

І ще до того, як встигла про щось подумати, злякатися чи зрадіти, крикнути чи заволати, чи все водночас, у пеклі ментального сум’яття й органічного хаосу, в інтенсивній циркуляції крові, що розійшлася тілом, мов якась гаряча внутрішня хвиля, що залишає на березі тіла хаотичні уламки думки (лише спалах незліченних асоціацій, що взаємно переплітаються і знищуються) і секрецію всіх залоз і яєчників, і ще до того, як встигла збагнути, що в інтенсивному нальоті всього того вона балансує на межі млості, Жана додала те, що вже й не мусила: «Я не хотіла розповідати тобі одразу. Думала дати тобі трохи поспати. Ти мусиш відпочити».

Тож вона навіть не дала їй подумати про Полю чи пожаліти її, чи покаятися через неї: цими словами Жана просто стерла Полю, не згадала її, навіть нічого не сказала про неї, навіть «Бідна Поля»,