Данило Кіш - Псалом 44, Данило Кіш

а це б уже щось та й означало, вона просто сказала спробуємо, і в ньому більше не вміщалося нічого, лише вони утрьох — Жана, Ян і вона, — отже, тільки живі, а Поля вкрита саваном, як вкривають мертвих. Але Марія все ще відчувала Полю, не тому, що чула тихий передсмертний хрип, який вже промовляв не земними мовами, а шепотів голосом самої смерті, а тому, що постійно мусила виштовхувати Полин труп із потоку своїх думок кудись убік і під лід (вони вже поховали Полю), як штовхали під лід Дунаю трупи жінок тоді, на початку, — щоб вивільнити місця для живих, вони принаймні сподівалися, що вони живі: а власне Якобу; кому б іще. І ось вона раптом побачила Якоба — вперше після останнього видіння, — цього разу не на тлі порожньої і темної перспективи, яка простягалася за нею, коли оберталася, а в якомусь уявному майбутті; стоїть Якоб, високий і блідий, зарослий рудою бородою, виснажений і втомлений після повернення, але погляд його осяйний і руки розпростерті, простягнуті вздовж шляху, на якому стоїть вона з Яном на руках і подає йому дитину, мов хліб із сіллю, мов святе чудо вифлеємське. Але це миттєве видіння майбутнього раптом почало обвалюватися, мов полотняні куліси, зведені в пустелі, — залишився лише Якоб на тлі того пустельного ландшафту, звідкіля вітер відніс куліси; лише сіра збита курява.

Вона пригадує ту останню зустріч з Якобом, не так давно, власне, п’ять тижнів тому; Янові тоді було лише два тижні, не більше. Це вона точно пригадує, Янові було два тижні: вона привела його на світ того дня, коли зустріла Якоба вперше після розлуки. Але то було раніше. Вдруге бачила Якоба (хто б то міг іще бути) на вокзалі; і ось як це було: отримала від Макса записку (записку знайшла у своїй кімнаті в соломі під подушкою), що Якоб проїжджатиме з транспортом увечері, близько сьомої. Тоді вона цілий день вигадувала, як втекти з роботи і піти на вокзал, щоб побачити Якоба і повідомити йому, що він став батьком і що тоді, коли вона вигукнула ЯКОБЕ, Я ВАГІТНА, вона нічого не вигадувала, і вона знає, що він мусив чути її крик і впізнати її голос, бо хто ж інший міг вигукнути таке з шеренги, яка наближалася до входу в табір; вона мусила побачити Якоба, якщо не з якоїсь іншої причини, то принаймні для того, щоб впевнитися, що він живий, для того, щоб випитати його, що він думає про все це, бо ж хіба тоді, коли забивав отой ящик перед входом у табір, не міг бодай на мить зупинити помах руки з молотком, щоб вона зрозуміла — він почув її, почув її вигук: я вагітна. І сталося щось несподіване — коли вона розпачливо міркувала про те, що єдине, на що здатна, — кинути заступ і побігти, а це було б чистим самогубством, і вона вже уявляла собі, як падає, прошита автоматною чергою, як віддає дух, звиваючись у конвульсіях, і з кров’ю в роті силкується вимовити «Якобе, Якобе», ніби він міг її почути та зрозуміти, що вона спробувала зробити все можливе, лише б його побачити. Тоді одна з єврейських наглядачок наказала їй та Ержіці Кон піти на вокзал і принести те, що їм там дадуть. Вона не знала, чи цей наказ був справжнім, чи то був якийсь трюк Макса, щоб влаштувати їй побачення з Якобом, але вона вирушила з Ержікою Кон до вокзалу в супроводі одного вояка, який ішов за крок позаду; досі не знала (та й навіть зараз не знає), чи то була лише Максова хитрість, щоб уможливити їй зустріч з Якобом, чи це випадково саме її викликали піти на вокзал.

Дорогою вона думала про те, чи транспорт, в якому мав би бути Якоб, зупиниться на станції чи лише промине її, вона була не в змозі щось вдіяти, хоча знала, що далі все залежить від неї, не мала уявлення про час і не мала в кого запитати, котра година, хоча їй здавалося, що час працює на неї (вони йшли новою дорогою, яку збудували в’язні табору, і кілька разів вона збиралася запитати в солдата, котра година, але щоразу лякалася, чи не ризикує і не прогавить шанс, який їй випав, — побачити Якоба), і виснувала, що в усьому цьому таки замішаний Макс, але не знала, чи потрібно поспішати, чи уповільнювати ходу, хоча вояк задавав крок.

Та ось вона опинилася на вокзалі і побачила довгий ешелон із запломбованими вагонами, з них крізь малі віконечка з решітками виглядали фантомні обличчя, і вона впізнала той вавилонський крик, що сама його звідала, коли її транспортували в таких самих вагонах, той крик, що перетворюється на темний сухий шепіт: усіма мовами Європи вимовлене слово вода, немов це втілення самого життя, і навіть щось більше, ніж древній еллінський праелемент і головна субстанція всього живого, разом з повітрям і землею, звісно: як оце, що зараз на Полиних вустах перетворюється з хаосу на монотонний шепіт смертника. І тоді, тільки-но вона його побачила у себе під носом, потяг рушив, мов якийсь велетенський допотопний Dinosaurus tyrranos rex, якого викинуло з водяної домівки на земну твердь кілька мільйонів років після його ери, і вона раптом відчула спрагу Якобової та своєї утроби і побігла вздовж вагонів, що шарпнулися і загуркотіли, мов проклятий, якому чума роз’їдає утробу, вона вся перетворилася на крик, на волання, на «Якобе! Якобе!», а той плазун почав смикатися і вириватися, пихкотіти, обернувшись на якесь стегоцефальне, динозаврівське, вавилонське і європейське «Води! Води!», і вона раптом помітила, як з десяток метрів попереду з вузького високого вікна вагона з’являється якась шмата, мов reliquiae reliquiarum Якоба, а потім і сама рука, що тримає ту шмату і махає нею, мов прапором смерті; та скорчена рука без обличчя, що махає шматою, — це зараз Якоб, той Якоб, що залишився, коли з гуркотом завалилися куліси, і вона глянула назад: сіра збита курява.

А Жана ще додала:

«Макс передав, — не чекаючи, поки вляжеться отой вал крові, що накрив її та струсив до глибин: — Сьогодні о другій тридцять, — сказала. — Приготуйся і спробуй заснути. Ти мусиш відпочити. Я чекатиму на сиґнал від Макса: два довгі і два короткі удари».

«Так, я спробую, — сказала вона. — Спробую хоч трішки поспати».

2

Жана лежала долілиць на соломі, спершись на лікті, сховавши обличчя