Галя Аккерман - Безсмертний полк. Священна війна Путіна

по місту ходить революційний патруль, готовий «пальнути кулею в Святу Русь» і роздмухати «світову пожежу в крові». Попереду них, «невидимий у заметілі», «у віночку білому з троянд» іде Ісус Христос... Андрій Бєлий (1880–1934), ще один видатний поет і романіст, сприймав революцію лише як духовну революцію, здійснену в ім’я царства абсолютної свободи. На його думку, справжніми європейськими революціонерами були Ніцше та Ібсен, а не Маркс і Енґельс.

Ми знаємо, що сталося. Ідея, яка зрештою поширилася серед мас, була позбавлена всякого містицизму, і її можна підсумувати кількома простими гаслами, спрямованими на повний перерозподіл багатств і ліквідацію давніх панівних класів. За кілька років величезна частина цвіту російської інтелігенції була спроваджена у вигнання, вбита або ув’язнена, а більшовики, спираючись на ЧК[14] і брехливу пропаганду (адже націоналізовані заводи та землі, а також совєти перебували під цілковитим контролем Комуністичної партії, а не народу), змогли накинути бачення, яке, незважаючи ні на що, мало відгук у серці багатьох простих людей, митців та письменників, які визнали «невблаганну ходу історії» і стали на службу новому режимові. Хто внаслідок ідеалізму — як, скажімо, відомий режисер Всеволод Меєрхольд (1874–1940), розстріляний НКВД[15], або художник Казимир Малевич (1879–1935), — а хто з корисливих міркувань, як міріади конформістів.

Одна месіанська ідею проганяє другу

Будівництво нового світу і нового соціального ладу зумовлювало цілковите відкидання релігії: дві месіанські ідеї не можуть співіснувати. Ленін це добре знав, і 1913 року писав Горькому:

«Будь-яка релігійна ідея, будь-яка ідея про будь-якого боженьку, будь-яке кокетування навіть із боженькою — несказанна мерзота... це найнебезпечніша мерзота, найогидніша «зараза»[16].

З перших днів утвердження совєтської влади боротьба проти релігії, хоч якою вона була, стала важливим елементом запровадження контролю над народом. Відповідно до конституції 1918 року священиків і ченців позбавили виборчого права, так само як і колишніх буржуа та царських офіцерів. Належне різним релігійним культам майно конфіскували; святі реліквії розкрили і осквернили, дзвони розплавили. Кожна конфесія, кожна громада втратили свій юридичний статус. Релігію просто оголосили поза законом. Відділ Народного Комісаріату юстиції, що опікувався релігійними справами, називали не інакше, як дуже відверто «ліквідаційним». Протягом багатьох років священики, зокрема православні, зазнавали нещадних переслідувань: за перші роки совєтської влади страчено приблизно десять тисяч священиків, ченців і релігійних активістів, зокрема й двадцять єпископів. А втім, чимало їх запроторили в концентраційні табори та в’язниці ЧК і (або) розстріляли під час великих чисток 1937–1938 рр. Частка розстріляних буржуа і царських офіцерів була менша: вони завжди могли стати на службу новій владі. Натомість духівництво мало зникнути.

А втім, частина інтелігенції добровільно долучилася до боротьби проти російської православної церкви, яку пов’язували з царатом і загалом із реакцією. «Під свист різки, під попівський спів рабом жила російська паства. Це називали єднанням церкви і держави»[17], — писав революційний трибун Володимир Маяковський (1893–1930). Навіть поет Сергій Єсенін (1895–1925), співець селянської Росії, на мить спокусився революцією — «Тіло, Христове тіло, випльовую з рота»[18], — потім розчарувався, а згодом наклав на себе руки. Така сама доля спіткала й Маяковського.

Але не досить зруйнувати стару релігію, щоб навернути трудящі маси до нової віри. Дійсність країни, спустошеної Першою світовою війною, воєнним комунізмом[19] і громадянською війною, збуреної запровадженням диктатури Комуністичної партії, видавалася дуже далекою від обіцянок більшовиків. Людмила Іванова, дослідниця творчості Андрія Платонова (1899–1951), одного з перших прихильників революції, що згодом став одним із її найпрозірливіших критиків, цитуючи письменника й підсумовуючи його думки, пише:

«Якщо ми хочемо зруйнувати релігію і усвідомлюємо, що це треба зробити неодмінно, бо комунізм і релігія несумісні, народові треба дати замість релігії не менше, а більше, ніж релігія...» «Маси» в їхньому первісному, майже «тваринному» стані, не натхнені ані вірою, ані наукою, ані любов’ю. Вони якраз «пустота», «шлак», не пробуджена до світла сила. Хто одарує їх духом? Чи вистачить надсили в «утаємничених» у комунізм духовних лідерів навернути до нової віри мільйон людей, які лише «жують», «сплять» і працюють, як машини?»[20]

Звичайно, «втаємничені» та великі гуру комунізму провадили дивовижну роботу з інтелектуалами, набутими або купленими для їхньої справи. Чого вони прагнули? Створити нову людину, обдаровану новою ментальністю, і це завдяки пропаганді й ліквідації «ворогів», які заважають тому «рухові вперед». Газети і журнали, театр і кіно взялися до цього завдання з неабияким талантом і ревністю. Електрифікація країни і ліквідація неписьменності в ній, великі будівництва, які почав Сталін на початку 1930-х років, перспектива швидкого просування для тих, хто цілковито дотримувався партійної лінії, зокрема для вихідців із робітничого та селянського класів, — ось що породжувало певний ентузіазм, байдуже, щирий або вдаваний. Крім того, лишалася велика месіанська ідея завоювання світу для поширення світла комунізму на всій планеті.

И снились мне индусы на тачанках,

и перуанцы в шлемах и кожанках,

восставшие Берлин, Париж и Рим,

весь шар земной, Россией пробужденный,

и скачущий по Африке Буденный,

и я, конечно, — скачущий за ним.

Так писав через десятки років по тому знаменитий поет-трибун Євгеній Євтушенко (1932–2017)[21].

Проте в середині 1920-х років, після поразки кількох повстань у Європі, довелося констатувати, що комуністична революція не охоплює полум’ям усю планету. Совєтський Союз опинився, як казати правду, сам перед лицем капіталістичного світу. Сталін — як головний «утаємничений» — вирішив почати мілітаризацію країни через швидку індустріалізацію. В 1928–1940 рр. спорудили гігантський металургійний комбінат у Магнітогорську, Турксиб, залізницю, що пов’язувала Середню Азію з Сибіром, величезний машинобудівний завод «Уралмаш» у Єкатеринбурзі на Уралі; на Далекому Сході заснували промислове і портове місто Комсомольськ-на-Амурі; спорудили Дніпровську ГЕС, одну з найбільших у Європі, й т. ін. Цей список довгий і справді вражає. Зусилля, яких вимагала ця прискорена індустріалізація, були буквально надлюдськими. Щоб фінансувати й годувати робітників, влада грабувала села, реквізуючи все аж до насіння; в 1932–1933 рр. внаслідок голоду померло від 6 до 8 млн українських, російських і казахських селян. Ця індустріалізація, яку почасти здійснювали в’язні ГУЛАГу, ці раби комунізму, що гинули тисячами, виснажені працею, захарчовані й кепсько вдягнені, не щадила й інших робітників, змушених жити за страхітливих умов: виснажлива праця, жалюгідна платня, комунальні перенаселені квартири або звичайні бараки, загроза ув’язнення в разі найменшого ухилу.

Протягом тієї доби письменники та митці пнулися