Мар'яна Доля - Впізнай мене, Мар'яна Доля
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я сиділа на краєчку ліжка, очікуючи, поки чергова медсестра принесе мені виписку з історії хвороби. Двері відчинилися, але на порозі з’явилася не жінка в білому халаті, а Стас.
— Як ти почуваєшся? — запитав він.
— Нормально, — я кивнула на пакет із тим мізером речей, які мені подарували волонтери та медперсонал. — Чекаю, поки мене випишуть.
— А потім куди? — він уважно дивився мені в очі. Мені здалося, чи він дійсно виглядав схвильованим?
— Мені запропонували місце санітарки, — сказала я. — В дитячому відділенні. Дають кімнату в гуртожитку. Спершу попрацюю тут, а там буде видно. Принаймні, більше ніде, крім лікарні, на мене не чекають…
— Ти помиляєшся, — він зітхнув, немов збираючись із духом. — Чекають…
Я раптом відчула тривогу, пригадавши той свій гіпнотичний сон. Невже той чоловік знайшов мене?Але я його не знаю, не пам’ятаю. Я так більше нічого й не згадала, крім того єдиного епізоду, коли я була дуже нещасливою…
Я хотіла сказати, що не піду до Зотова.
Але Стас випередив мене.
— Я хочу, щоб ти жила в мене, — випалив він. — Не думай нічого поганого, просто в мене є однокурсник, який має приватну клініку пластичної хірургії. Я домовився, що тобі зроблять операцію. Але, щоб не було зайвих запитань, я сказав, що ти — моя дівчина…
— В мене немає грошей, — я похитала головою. — Ті операції, мабуть, страшенно дорогі.
— Про це не хвилюйся. Просто довірся мені. Ти справді почнеш життя з чистого аркуша. Зможеш займатися усім, чим захочеш. Я підтримаю будь-яке твоє починання.
— Але чому? — запитала я. — Тільки не кажи, що закохався в мене… Я ненавиджу, коли мене жаліють…
— Чому я не можу закохатися в тебе? — він присів поруч зі мною на ліжко і узяв мене за руку. — Ти неймовірна…
— Я неймовірно некрасива. Я жахливо виглядаю. Я не пам’ятаю свого минулого, може, я вбивця чи шахрайка…
— Ти не можеш бути поганою людиною. Я бачу по твоїх очах… А ще ти снилася мені. Коли я тоді зайшов до палати, то відразу упізнав тебе.
— Я? Снилась? — дивилася на нього широко розплющеними очима. — Така, як зараз?
— Ні, — він заперечно похитав головою. — Красива, весела, у білій весільній сукні. Ти йшла мені назустріч по берегу моря, а я вхопив тебе в обійми і був такий щасливий…
— Я ніколи не була красивою, — тихо промовила я.
— Будеш, — він обійняв мене за плечі. — Покладись на мене, добре? Я про все подбаю. Ти віриш мені?
Я дивилася у його сяючі очі і все ще не вірила, що він дійсно кохає мене. Але, якби я сказала “ні”, то засмутила б його.
— Так, — відповіла я схвильовано. — Вірю…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Впізнай мене, Мар'яна Доля», після закриття браузера.
