Олеся Лис - Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис

Приголомшено оглядаюсь навколо і розумію, що нічого не розумію. Я ж щойно була у себе в кімнаті! Секунду тому!

― Дякую не скажеш? ― хихикає дзеркало у нагрудній кишені. ― У тебе “відмінно”!

*** 

Це зваблює. Спокушає. Дає волю. Мені, яка все своє життя зубами, пазурами рвала, щоб добитися того, що іншим дається на блюдечку з блакитною облямівкою, нарешті пощастило. Не треба більше працювати до сьомого поту, відмовляти собі у всьому. Можна просто жити, як живуть інші мої однокурсники. Я можу приділяти час книгам, коханому хлопцю, походам у кіно та на вечірки, а не сидіти дні та ночі за підручниками. Підвищена стипендія для мене тепер не просто нездійсненна мрія, а реальність. Вища математика і фізика, у яких я, відверто кажучи, плавала, тепер самі здаються чудово. 

Десь у глибині душі розумію, що це неправильно, нечесно і навіть трохи огидно, але совість моя швидко затихає, коли я знову дивлюся в дзеркало й обіцяю собі, що це востаннє. А найстрашніше, що я в це вірю, я, правда, вірю, щодня повторюючи ці слова.

Перевертаюсь на інший бік, намагаючись, щоб пружини ліжка скрипіли тихіше, і втикаюсь носом у щось тепле. Щось голе.

Сон немов рукою знімає, і я різко сідаю, відчуваючи, як щоки заливає жар сорому. Боже мій, як перед Наталкою незручно, що вона скаже, коли побачить хлопця в моєму ліжку? Ми ж із нею домовлялися ще на першому курсі не водити сюди нікого.

Але Нати нема. А я згадую, що сьогодні субота і вона ще вчора поїхала додому на вихідні. Полегшено зітхаю. Однак потім знову напружуюся, дивуючись, як я собі дозволила таке.

Не те, щоб я вирішила берегти себе до весілля, але і з Назаром поки що не планувала переступати таку серйозну межу у стосунках. А те, що я її переступила, сумнівів не виникає, тому що на стегнах чітко видніються сліди крові. 

Закушую долоню, щоб не застогнати й, схопивши рушник із вішалки, вибігаю в душ. Там, під теплими струменями води, відчайдушно тру себе мочалкою, до почервоніння, до знемоги. Я не знаю, чому моя реакція настільки гостра і сповнена паніки, але мене буквально вивертає на виворот від огиди й сорому. Дуже сумніваюся, що Назар мене взяв силою, він не такий, але й те, що я не хотіла, не хотіла, знаю точно.

Вибираюся з кабінки, коли шкіра на пальцях зморщується, а місця, де я терла, нестерпно починають саднити. І, хоч вода була гарячою, мене лихоманить від хвилювання та жаху. Завертаюсь у пухнастий махровий халат і підходжу до дзеркала над умивальником.

― Це ти? Ти зробила? ― Запитую, вдивляючись у своє відображення. На мене дивиться бліда перелякана дівчина з мокрим, повислим бурульками волоссям, з величезним круглим від страху очима і розпухлими покусаними губами. На шиї виразно видно засос.

― Навіщо? ― тихо шепочу, навіть не сподіваючись на відповідь. Мій двійник не завжди приходить коли мені потрібно. Але зараз, все ж таки, відгукується.

― Так було потрібно, ― зневажливо посміхаються мої губи у віддзеркаленні. ― Якби не я, ти так би й носилася зі своєю невинністю, як тупа курка з яйцем. А ти ж відьма!

― Але я не хотіла. Не так. І не з ним… ― розгублено шепочу.

― Яка різниця з ким? ─ гмикає Лжеїнга. ─ Усі мужики однакові.

Я, не вірячи, хитаю головою. Не може бути. А як же кохання? Адже я не люблю Назара. Та й він мене.

― Я хотіла свій перший раз запам'ятати. З коханим хотіла… ─ голос тремтить від емоцій.

─ Ой, було б там що пам'ятати, ─ відмахується. ― Так кажеш, ніби це казна-яка краса. Тобі було боляче. Назар виявився невмілим і дуже швидким на розправу. Нема чого там пам'ятати.

─ З Назаром може й нема, а з іншим було б, ─ тихо схлипую.

─ Не мали дурниць. І ревти не здумай, ― гарчить. Й за мить я вже дивлюся у свої власні блискучі від непролитих сліз очі.

Ну що ж Інга, могло бути й гірше... ― втішаю себе… Мабуть. І знову схлипую. А потім, щоб заспокоїтись, вмиваюся прохолодною водою і повертаюся до кімнати.

Назар уже прокинувся і сидить на ліжку, розгублено озираючись. 

― Що вчора було? ― З порога цікавлюсь.

Погляд хлопця зупиняється на мені, й губи, які спочатку здригнулися у вітальній усмішці, стискуються в лінію

― Ти нічого не пам'ятаєш? ― здивовано чухає потилицю.

― Якби пам'ятала, не питала, ― роздратовано хмурюся.

─ Ну, спочатку ми як завжди пішли прогулятися... А потім, коли замерзли, прийшли до тебе в кімнату пити чай, й ти буквально накинулася на мене.

― Так вже й накинулася, ― здивовано підіймаю брови.

― Не хочеш ― не вір, ─ ображено складає руки на грудях.

Переводжу погляд на вікно, за яким повільно починають падати сніжинки. Вже майже кінець грудня. А я навіть не пам’ятаю, коли він розпочався? Як так, що майже чотири місяці минули, наче уві сні? Я половини подій не пам'ятаю… Не знаю що, творила, що думала, з ким говорила, що вчила, куди ходила... 

― Які плани у нас сьогодні? ─ вириває мене із задуму голос Назара.

― У нас жодних. І тобі краще піти, ― відповідаю й зовсім відвертаюся, щоб не дивитися на нього. Знаю, що то не вина Назара. Він, бідолаха, взагалі тут не до чого, і не варто відштовхувати хорошу людину й зриватися на ній. Але не можу, не можу і все. Просто не можу. Принаймні зараз. Зараз мені просто хочеться побути на самоті.

― Може, ввечері побачимось? ― таки не полишає спроб.

― Може, ─ знизую плечима. ─ Але краще завтра. Я трохи погано себе почуваю. Захворіла, мабуть.

Нахабно брешу, намагаючись пом'якшити відмову, і навіть видавлюю усмішку. Назар цілує мене в щоку і йде.

Залишок дня я просто валяюся в ліжку, лише зрідка підводячись, щоб заварити собі чай. Накочує нестерпна втома й апатія, яка вже після восьмої вечора переростає в сонливість, очі самі собою заплющуються. Я ніби провалююся в чорну дірку, як Аліса в кролячу нору. А приходжу в себе одягненою не по погоді, біжучи лісом до озера, яке мене вабить і кличе голосом двійника з дзеркала. І я зовсім не можу опиратись, навіть здогадуючись, чим усе закінчиться.