Марина Тітова - Гарбузовий мармелад, Марина Тітова

Яна вже марила солодкими вечорами, які б вона могла проводити з Володею Гарбузюком. І вже не треба ні подруг, ні папуг, бо є з ким вести душевні розмови на кухні й ділитися потаємним. До того ж на відміну від папуги, кабак їсти не проситиме, а тільки глядіти треба, щоб він не згнив! Ну чим не омріяне щастя? Нарешті Януся забуде про самотність.

Але Володю панянка запевнила в іншому:

— Та дочекаєшся ти того поцілунку! Що ж, хіба я звір? Просто хочу, щоб усе було гарно.

Попри солодкість дівочого голосу Воледермар, все ж таки, відчував десь підступ, тому поспішив рятувати ситуацію, дещо згущавши фарби:

— Ні — не дочекаюся. Скільки мені того часу відведено? До світанку й все. А може й до опівночі...

Яночку почуті слова, ясна річ, розхвилювали.

— Тобто? А що буде потім?

— Не знаю. Я замовкну чи перекочую в якийсь інший предмет або овоч. І знову, щоб заговорити, буду чекати ще рік, — жалівся Володя, сподіваючись викликати співчуття у співрозмовниці.

І в нього це вдалося, бо такий перебіг подій Яну певно що не влаштовував.

— Та як це так? А чари? Чари зняти з тебе тільки сьогодні теж можна?

— На жаль...

В очах молодої панночки зібрались сльози. Що ж — розбились мрії із тріском, наче дзеркало. Їй не залишили вибору.

— На годиннику майже дванадцята ночі, — повідомила Яна. — Часу дійсно немає. Гаразд — буде тобі негайно поцілунок, — стишився її голос, а руки притулилися до гарбузика.

Не про таке, звісно, мріяла Яна. Цілунок із гарбузом! Ото так дивина! Та дівчина була мужньою та азартною. Вона заплющила очі, подумки приготувалася до зустрічі з красунчиком і потягнулася вустами до овочу та залишила слід від своєї помади на кабаку близь кутика страшного рота...

— Ну що там? Ти вже став вродливим юнаком? — не розплющуючи очей, спитала у Володі. Та відповіді не отримала й довелося розтулити повіки.

На превеликий жаль вона ще досі обіймала гарбуз.

— Не вийшло? Ще раз спробую! — поцілувала Яна кабак удруге...

А потім утретє, вчетверте та вп'яте, але — так нічого й не відбулося. Жодної магії...

— Володя, чому не виходить? Чому ти досі гарбуз? — запанікувала дівчина й затрясла овоч, але від нього не почула бодай зітхання. — Агов! Ти де! Знову заснув чи що? Володя!!

Не отримавши ніякого відгуку, Яна почала розціловувати гарбуз, притулюючи свої вуста куди тільки заманеться. Але де там...

Кароока шатенка впала у зажуру. Їй здалося, що її ввели в оману. От тільки хто? Чи власний божевільний розум або ж Володя — душа із потойбіччя? Може то такі бісові жарти? Сьогодні ж і справді Геловін — можна чекати всього від нечисті й бісів.

Так і не приготувавши святкової вечері й не запаливши свічок, просиділа Яна у задумі, все роздивляючись свою творчість на гарбузовій мармизі, мало не до першої зорі. Й сердилась, й оплакувала сподівання, й ще трохи вірила у диво, та так його й не дочекавшись, вимкнула всюди світло та пішла спати.

Однак, ледь встигла стулити оченята, як Яночці здалося, ніби у лоджії хтось є! Крізь сон, який вже напав на неї, Яна підхопилась і подалася туди. Може то Володя?

Та ніякого Володі дівчина не знайшла у лоджії, натомість її пронизав страх. На неї там чатувала напівпрозора субстанція, без ніг, але з верхніми кінцівками, що нагадували руки, а ще з великими очиськами.

— Привид! — вигукнула дівчинка, побачивши видовище не для слабкодухих.

— Ну привид, привид. І що тут такого? Нащо так горлопанити? Ти що, привидів ніколи не бачила? — злякала субстанція вкрай тим, що озвалася. Це змусило Яну мерщій повертатись у ліжко та сховатись під ковдрою.

— Геть мариво! Щезни! — відхрещувалась Яна від духа з-під ковдри.

Але примара не щезала. Навпаки — пройшла скрізь стіну та знов заговорила до Яни:

— Та я цей. Я ж не просто так у гості зазирнув! Поштові голуби всі зайняті, а тобі просили терміново передати вісточку, тому я й тут. До ваших послуг, — урочисто представився дух, наче на концерті ведучий у мікрофон, і стіни квартири затрусились від гучності його голосу,  — Мракотун — найшвидша примара-поштарь серед найкращих примар і поштарів!

Яна ще більше задрижала усім тілом.

— Згинь! Згинь нечиста сила!

Те, що примарам тут не раді, змусило Мракотуну прочистити горло та вже тихіше й швидше промовити:

— Ясно. Проганяєш. Але не хвилюйся, ти не образила мене. Так Мракотуна всі зустрічають. Мракотун пробачить і тобі цю поведінку й крики. Ну то бувай. Не буду заважати боятись...

Коли запанувала тиша, Яна виповзла з-під ковдри й перехрестилася. Роззирнувшись, її заспокоїло, що жодних примар у квартирі вже нема. Та не встигла вона отямитися, як знову щось у темряві ночі пронеслося квартирою!

— А! Тьфу! Послання мало не забув! — повернувся Мракотун. — Тобі слізно прохали передати чекати! Чекати, чекати й ще раз чекати! Що чи кого чекати, вже вибач, — я не розчув. Я такий швидкісний поштар, що як тільки чую перші слова послання — одразу ж у путь відправляюсь! У цьому мій секрет швидкості, між іншим. Ну все, бувай! Ти у відповідь нічого не кажеш, а отже зворотного послання немає, то мені вже час. Ще купу роботи!