Марина Тітова - Гарбузовий мармелад, Марина Тітова

Яна засміялася, чим заворожила Воледермара. А тоді взяла його кістляві пальці у свої долоні й сказала:

— Впевнена. Підставляй щоку! Чи куди там треба поцілувати? У тім'ячко?

Парочка засміялась. Навіть Дейзі під ліжком теж це зробила, але її ніхто не почув. Закохані забули в цю мить про все на світі. Інтимність моменту змусила їх думати лише про них двох.

Яна зробила свої вуста качечкою, заплющила оченята й посунулась обережно ближче до Володі. Кавалер і собі підсунув свої кістки під дівочі губенята й приготувався насолоджуватись пестощами. А вже за мить Яна відчула замість холоду скелетних кісток, пружність і тепло чужих вуст на своїх. Таки правду казав!

Радість від дива посилилася новими відчуттями. Вродлива дівчина ще довго цього дня обіймалася з високим брюнетом, який справді не збрехав, що він красень, котрий гарно зберігся, а крім цього ще був досить молодим, і не могла насититись ним. Воледермар нарешті міг раювати на повну, як колись, багато років тому. Він мало не плакав від щастя й божився берегти Яну, котра йому довірилась й повірила в його байки.

Безтурботна пара, отримавши бажане, більше не заводила розмов про котів того дня. Які там чари? Закляття котанідзе їх більше не турбують! Вони насолоджувались моментом. А ближче до ночі Яна потягнула свого коханого у сучасний світ, щоб показати, як змінилась мода, тенденції та плин життя. Одягнувши милого у позичений сусідом чоловічий одяг, бо ж той постав перед нею у справді всій своїй красі, шатенка жбурнула носком свого кросівка гарбузові шматки, не так давно нещадно порубані нею, трохи далі у куток коридору.

— Немає вже часу на той гарбузовий мармелад. У мене вже є інше солоденьке, — защебетала дівчина, тримаючи міцно за руку свого Володю, котрий своїми карими очима поглинав її всю. Вона мріяла, щоб хтось колись саме так на неї дивився, й отримавши це — відчула блаженство.

Володя поспішив залишити солодкий поцілунок на медових вустах коханої, зізнаючись собі, що у свої часи жодна коханка з Тортуги таких не мала.

— А це ще треба з'ясувати, хто тут солодший. Йди сюди моя дівчинко, моя чарівниця, яку я так довго чекав, — промовив і волів поглибити поцілунок.

Та Яна не дозволила.

— П'ять століть чекав і ще годинку почекаєш любощів. Хорошого потроху! Давай спершу екскурсію містом тобі проведу, а потім, обіцяю, — можеш робити із моєю спідньою білизною все, що хочеш, — двозначно усміхнулась шатенка і вийшла з Володею за двері, зачинивши квартиру на ключ. На пару чекала весела прогулянка.

...Однак, тільки ключ у замковій щілині зробив два оберти, у темній кімнаті засвітились два жовтих ока. То кішка, про яку закохані у зворушливий момент зовсім забули, з-під ліжка наважилась вийти.

Та, якби знали Яна з Володею, що відбуватиметься далі — ніколи б у житті не дозволили Дейзі переступити поріг цієї квартири.

Попеляста кішка крутнулась своєю тушкою тричі навколо своєї осі, а за хвилину у спальні увімкнулося світло. Але це зробила далеко не істота родини котячих. Це зробила дівчина з волоссям, кольору світлої золи, котра розгулювала у махровому халатику Яни.

Дівчина, сановито крутячи стегнами, попрямувала на кухню й там відчинила вікно, з якого увірвався потік свіжого вітру. За секунду по той бік засвітились жовті очиська, схожі на очі Дейзі.

Дівчина у махровому червоному халаті простягла руки за вікно й допомогла безхатньому котику з облізлою чорною шерстю, пробратися до квартири.

— Молодець, мій хлопчик, — промовила дівчина з попелястим волоссям і провела рукою по брудній шерсті кота.  — Вірно простежив — це він. Тож, готуємо засідку. Я не дозволю тому, хто перейшов дорогу моєму коханому й далі жити. У Братіволла свого часу не вийшло вбити цього щасливчика Воледермара, але я закінчу його справу. Щоб пірат поцупив у мага силу?! Не ходити йому з нею довго. Ще прийде час відплатити за все... Кляті скарби ацтеків! Якби не їх монети, ніколи б пірат не взяв чуже!

Тонкі вертикальні смужки чорних зіниць дівиці округлились. Посміхаючись, вона пересвідчилась, чи ніхто за нею не стежить і зачинила вікно.

Однак дівчина не побачила, як напівпрозора субстанція саме пролітала неподалік. Щойно вийшовши зі стін чиєїсь квартири, вона буркотіла:

— Мракотуну вже й папуги не раді! Облаяли з голови й до ніг мене!.. Якби вони у мене були... Ото долітався! Треба взяти уроки дипломатії у Каспера. Ой, а це хто ще у квартирі моєї вчорашньої клієнтки?..

Субстанція тріпонулася, а менше, ніж за секунду вона вже осідлала потік осіннього вітру, наче серфінгіст хвилю океану, і той поніс її у місто, між людей, що сміються, кохають і пізнають дива цього казкового життя.

Кінець