Ольга Сімбірцева - Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева

 Банка була теплою.  Якийсь кавовий напій. 

- Дякую, - я знову кивнула головою. 

 Мін усміхнувся. Я вкотре шмигнула носом. Від цієї милої усмішки його обличчя перетворилося, і моє сердечко застукало частіше, піддаючись його магії. На душі посвітлішало. Я міцніше обхопила обома долонями баночку, але так і не відкрила. Мені хотілося зберегти її як подарунок або сувенір. А ще мені хотілося перестати гикати. 

- Остигне, - вимовив Мін, і я розгублено глянула на нього. 

 Джи Мін забрав у мене банку і відкрив її. Я як зачарована спостерігала за всіма його діями. Він знову простягнув мені банку, і я з вдячністю її прийняла. 

- Що за сльози? - запитав Мін, дивлячись на мене. - Чьоль все-таки не відстав від тебе? 

 Слова хлопця змусили мене поглянути на нього здивовано і не розуміючи. 

- Ні, - відповіла, шмигнувши носом і вкотре гикнувши. - Він тут ні до чого. 

- А-а, - задоволено відгукнувся Джи Мін, усміхаючись. 

 Він подивився вдалину, а в мене з'явилася думка про те, що, можливо, Хан Чьоль не просто так «відстав» від мене, і мені не просто так здавалося, що він уникає мене. 

- Це ти? - запитала невпевнено. 

 Мін перевів погляд на мене. 

- Ти щось сказав йому? 

- Нічого особливого. Ти ж нічого не зробила. Багато сміливості не потрібно, щоб наїжджати на слабку дівчину.  Він ніколи мені не подобався. 

- Дякую.  

- Нема за що. 

 Мін знову глянув у далечінь. 

- Так ти скажеш, чому плакала? Хан Чьоль тебе не чіпав, низьких балів на тестах, начебто, не отримувала. 

 Я знову шмигнула носом. Чому він запитує? Невже йому може бути не все одно? 

- Неприємності вдома, - зізналася я. 

 А неприємності вдома в мене були ще які.  

- Ну, я сподіваюся, вирішувані? 

 Джи Мін знову перевів свій уважний погляд на мене. 

- Переживу, - відповіла, опустивши голову. 

 Я не могла розповісти про свої неприємності вдома. Спробувала усміхнутися і поглянути на Міна.  

- Впораєшся, отже? 

- Звичайно. Просто навалилося якось. Ти вибач. Я не знала, що тут хтось є. 

- Навіть якби й знала. Чому ти вибачаєшся?  

 Я знизала плечима. 

- Тобі нема за що вибачатися. Це громадське місце, і кожен може сюди прийти. Ти нікому не заважаєш. До того ж ти прийшла сюди першою. 

 Він відкинувся назад на спинку лавочки. Я зробила ковток із запропонованої мені банки і, здається, перестала гикати. 

 Ми деякий час сиділи мовчки. Я маленькими ковтками обережно пила з банки. Джи Мін спостерігав за мною. Зовсім не соромлячись і не ховаючись. Через це почувалася трохи ніяково. Я так і вдавитися можу. Навіть задумалася над тим, що в банці. Чи варто було мені це пити? 

- Чому ти на мене так дивишся? - не витримала я. 

- Як? 

- Немов спеціально дав мені гарячий напій, щоб поспостерігати, як я його питиму. 

- Я дав його тобі, щоб ти заспокоїлася. 

 Він якось дивно дивився на мене. 

- Дякую, мені справді стало легше.  

- Будь ласка. Хочеш, я ще принесу?  

- Ні, дякую. Не треба.  

- Як хочеш. 

 Мін знову дивно і якось навіть пильно окинув мене поглядом.  

- Ти почуваєшся поруч зі мною некомфортно? - запитав раптом. 

 З чого він вирішив ставити мені такі запитання? Його турбують такі речі? 

 І справді: чи почуваюся я поруч із ним некомфортно або скуто? Це так помітно? Напевно, з боку саме так все і виглядає. Але як тут розслабишся, коли він так на тебе дивиться? 

- М? Це... Просто зараз... 

 Я замовкла, намагаючись підібрати правильні слова. 

- Просто?.. - запропонував Мін продовжити думку. 

- Просто ти так уважно мене розглядаєш.  

 Джи Мін усміхнувся. 

- Тобі це не подобається. 

- Ну, не те щоб не подобалося. Це так дивно. 

- Чому? 

 Мін знов усміхнувся, продовжуючи дивитися на мене. 

 Я не могла відповісти на це запитання. Що я можу відповісти? 

- Мене ще ніхто й ніколи так відверто і прямо не розглядав, - зізналася трохи забарившись. 

- Що в цьому поганого?  

- Ні... нічого поганого.  

- Іноді за тобою цікаво спостерігати.  

 Я здивовано глянула на нього.