Ольга Сімбірцева - Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева

 Ось це новина! За мною? Спостерігати? Та він ніколи в мій бік і не дивився... Майже. Я, принаймні, не помічала. 

- Ти ніколи не брешеш. Ані твій погляд, ані твої слова. Ти не боїшся сказати правду. Ти завжди справжня. 

 Я продовжувала дивитися на нього, і мої очі ставали дедалі ширшими від подиву. 

- І зараз, хоч і боїшся зізнатися, що моя присутність тебе напружує, все ж кажеш чому. 

- Вибач, - спробувала вичавити із себе усмішку. - Ти сам запитав. 

- Ні. За що ти вибачаєшся? - усміхнувся Мін. - Не вибачайся так часто. Якщо поруч із кимось ти не можеш розслабитися і почуватися вільно та невимушено - це зовсім не твоя вина. 

- Ти просто налякав мене, - поспішила пояснити я. 

- Тепер моя черга вибачатися.  

- Ні, ні. Усе гаразд. 

 Я усміхнулася. 

- Ну, принаймні, - промовив Мін, - зараз ти усміхаєшся. 

 Якось дивно почувалася в той момент. Немов йому було не байдуже: чи плачу я, чи посміхаюся. І він зовсім не «не звертає» на мене увагу. Дуже навіть звертає. І чому Мін з'явився поруч зі мною саме зараз? 

 У кишені заурчав мобільний телефон. Мій телефон. Я знехотя глянула, хто мені дзвонив. Тітка. Мабуть, мене довго не було. Вона все ж хвилюється за мене. 

- Відповідай, - промовив Мін, кивнувши головою. 

 Я встала з лавки і, натиснувши «прийняти виклик», трохи відійшла вбік. 

 Тітка втомлено запитувала, де я. Сказала, щоб я поверталася додому. Дядько втихомирився і влігся відсипатися.  

 Я важко зітхнула. Мені справді потрібно повертатися. Моє «щастя» тривало недовго. Воно й не могло затриматися зі мною. 

- Мені потрібно повертатися додому, - тихо промовила я. 

 Джи Мін розуміюче покивав головою.  Я зволікала. Потрібно йти, але так не хочеться. Ще хоча б трохи. Годинку, пів години посидіти з ним поруч на лавочці або прогулятися берегом. Я побачу Міна завтра в школі, але це буде вже не те. Завтра все буде по-іншому. Ми, як і раніше, виявимося лише однокласниками. Чомусь мені здавалося, що він знову стане відстороненим і байдужим до моєї персони. Чи підсяде Джи Мін до мене ось так просто? Чи заговорить зі мною, як сьогодні? Та якщо він це зробить, мене... Не знаю, що на мене чекає, але вже точно нічого хорошого. Заздрість, плітки, косі погляди. Але... хіба воно того не варте? Нехай заздрять і пліткують. Я ніколи не намагалася звернути на себе його увагу, не намагалася вішатися йому на шию. Він сам підійшов. Але це ще не означає, що я йому подобаюся. 

 Мін піднявся. Він проводить мене? Чи просто теж збирається йти звідси? 

- Ходімо, - промовив він. 

- Куди? - несподівано вирвалося в мене. 

 Мін навіть якось здивовано глянув на мене. 

- Ти сказала, що тобі потрібно додому. 

- А, так, мені потрібно додому. 

 Дурна я! Джи Йон, ти ніколи йому не сподобаєшся, якщо будеш таким гальмом. 

 Мін забрав у мене з рук порожню банку і викинув її в урну біля лавки. Він, не чекаючи мене, пішов уперед, але потім зупинився, розвернувшись до мене. Я ж не зробила жодного кроку, поникнувши і засмутившись. 

- Не збираєшся додому? 

 Я підняла на Джіи Міна розгублений погляд. 

- Не змушуй тітку хвилюватися. 

- Звідки... ти знаєш, що я живу з тіткою? - здивовано запитала, а в самої сердечко так схвильовано застукало. 

- Ан Джи Йон, ми однокласники. Усі в класі знають, що в тебе немає батьків, і ти живеш зі своєю тіткою. 

 Я розчаровано зітхнула. Ну, звісно. Про це всі знають. У тому, що Чон Джі Мін знає такі факти про мене, немає нічого незвичайного і дивного. Мені вкотре стало соромно. Я швидко покрокувала вперед, не дивлячись, чи йде він за мною, чи ні. Але потім... 

 Чи не швидко я йду? Місток від маяка до пристані скоро закінчиться. Що, якщо Мін піде в інший бік? 

 Але Джи Мін наздогнав мене, порівнявся зі мною і пішов поруч, пристосувавшись до мого кроку. Коли ми відійшли від маяка, і місток закінчився, Мін не повернув в інший бік, хлопець ішов поруч зі мною. Кілька разів ми навіть зачепили одне одного. Мені ставало ніяково, і я мимоволі здригалася, коли наші руки стикалися всього на мить. І серце тремтіло. Вибачення майже зривалися з вуст, але я лише притискала свою руку до себе. А потім усе повторювалося. Боковим зором я бачила, що Мін щоразу поглядав на мене. Але ж я робила це не спеціально. Я поправляла волосся машинально, знаючи, що він дивиться на мене. Вітер вперто тріпав його, розкидаючи в різні боки. 

- У тебе справді немає більше родичів? - запитав Мін. 

- Ні. Тітка Мі Ре - мамина сестра. Була ще бабуся по лінії батька. Жила в Тегу, але минулого року вона померла. Більше нікого не залишилося. Родичі з боку дядька не визнають мене. І мені вони не особливо потрібні. А в тебе? 

- Ми живемо удвох із матір'ю. Нас тільки двоє. Батько... загинув.