Олена Арматіна - Договір, або приборкання Темного ельфа , Олена Арматіна

Марк провів мене до самих дверей крамниці. Він так і не заспокоївся, не сміявся, коли я жартувала, і взагалі, за кожної нагоди намагався вмовити мене втекти з ним. З кожною хвилиною він супився дедалі сильніше, а мені дедалі важче було вдавати, що я тішуся його товариством. Він був настільки нестерпний, що я не могла дочекатися, коли закінчиться наша прогулянка. 
Біля дверей мого будинку він поклав біля ніг кошик із травами і швидко притягнув мене до себе. Обійняв. Шумно вдихнув, зарившись носом у моє волосся. Потім охопив обличчя долонями й поцілував. І знову цей поцілунок виявився занадто... холодним, чи що.
- Якщо ти передумаєш, - шепоче він, - човен буде готовий. Давай, поїдемо. Будь ласка.
- Марку, я...
Перш, ніж я встигла закінчити фразу, він відступив, різко розвернувся і швидко покрокував вулицею. Мені важко описати ті почуття, які відчула в той момент. Легку образу за те, що так стрімко пішов.  І полегшення через те, що мені не потрібно більше виправдовуватися.
Зазвичай ельфи з'являються вночі, після того, як зайде сонце. Але городяни зберуться біля міської ратуші за кілька годин до цієї урочистої і страшної години. Тож у мене був цілий день на те, щоб приготувати зілля і віднести його тим, хто сам не міг ходити. До того ж, серед моїх пацієнтів були такі люди, які стверджували, що лікувальний чай, заварений саме моїми руками, набагато краще полегшує їхні страждання, ніж якби вони готували його самостійно.
Я не сперечалася з цим твердженням, а посміхалася і заварювала чай. Їхня хитрість була мені зрозуміла - всі дідусі люблять увагу, а ще більше люблять поговорити. Мені не складно приділити людям похилого віку трохи свого часу - і їм це приносило задоволення.
Сьогодні хвилювання позначилося на всіх, і мої пацієнти виявилися більш примхливими, вимогливими і балакучими. Тож додому я повернулася не до полудня, як зазвичай, а надвечір. Зате мій кошик був сповнений усіляких маленьких зворушливих подарунків - на той випадок, якщо раптом виявиться, що саме я - загублена Королева Ельфів. Це було одночасно і смішно, і сумно. Королева так і не проявила себе, і цей факт обтяжував абсолютно всіх. А з іншого боку - мені через місяць виповниться дев'ятнадцять років - і я ну ніяк не можу бути Королевою Ельфів. Швидше на цю роль підійде більш юна дівчина.
Склавши подаруночки в скриньку, я набрала в кошик нового зілля, не забула і своїх улюблених п'явок.  Зазвичай, варто було мені торкнутися скляної банки, як п'явочки сповзалися на тепло моїх рук. Це ще один доказ того, що не я королева. Навколо Королеви Ельфів кружляють метелики і заливаються піснями співочі птахи, а не слизькі створіння, виловлені в болоті. Коли мої руки опинялися на банці, вони різко пожвавлювалися, і навіть сонячне тепло не могло їх відвернути від цього. Напевно, мене б вважали божевільною, якби я озвучила свої спостереження вголос. Тому я мовчала, але при першій-ліпшій можливості брала своїх вихованців на прогулянку.
На той час, як я дісталася до ратуші, площа перед нею вже кишіла людьми. Рибалки щосили хвалилися своїм уловом, господині щедро ділилися з усіма спеченою випічкою, умільці хизувалися своїми шедеврами. Лише юні дівчата віком від шістнадцяти до дев'ятнадцяти років були мовчазними і наляканими, і з острахом поглядали на Скелю Мороку, за яку вже сідало сонце. Втирали сльози їхні матусі, а батьки, брати й наречені хмурилися і з напруженням дивилися на охоронців, що знову марно виглядали серед натовпу Королеву.
Голоси гуділи, ніби бджоли в полі. З усіх боків лунають здогадки та припущення. Що станеться? Чи знайдуть королеву? А якщо не знайдуть - то що трапиться? Невже після трьох тисяч років миру вибухне війна? Тоді мій рідний Фалькор першим впаде від гніву ельфів.
Мимоволі морозець повзе вздовж хребта. Я ходжу від однієї купки людей до іншої, роздаю їм свої мікстурки і пакетики із запашним чаєм, і щосили жену похмурі передчуття. У натовпі хранителів біля Храму бачу напруженого Марка, який не зводить з мене якогось надто вже запаленого погляду. Помахала йому привітно рукою.  Потім побачила батька біля ратуші - він був помічником нашого міського голови. Він теж ніби відчув мій погляд, підняв на мене очі й усміхнувся.  Неподалік я знайшла й маму. Вона посміхалася сусідці, мило з нею розмовляла, і, здавалося, зовсім не тривожилася. А може, вся справа в тому, що вона просто чай мій заспокійливий пригубила?
- Слухайте, слухайте, жителі Фалькора, - кричить міський глашатай зі сцени на дальньому кінці площі. За ним вишиковується група втомлених чоловіків і жінок - серед них і мій батько.  - Ми оголошуємо засідання Ради Фалькора відкритим.
Разом з рештою городян ми завмираємо, слухаючи різні оголошення. Але всі з наростаючим нетерпінням чекають найважливішого.
- Що стосується справи про Королеву Ельфів, - каже мій батько. Він стоїть поруч із головою Хранителів. - Рада вислухала ваші побоювання і вирішила...
Але він не встигає закінчити.
Сонце вже наполовину сховалося за Скелею Мороку, і Тінь від Храму зловісно поповзла, вкриваючи площу і завмерлих на ній людей.
- Дивіться! - кричить хтось.
Усі голови повертаються в бік довгих сходів, що ведуть із міста до Храму. Ними марширує невеликий легіон. Очолює його людина, що сидить на справжнісінькому ельфійському коні. Він витканий з тіні, і його обриси при кожному русі змінюються і клубочаться, як досвітній туман. Сам же вершник має цілком людську подобу.
Його довге біле волосся розсипається по плечах. У променях згасаючого сонця я бачу у світлих пасмах відблиски пурпурного або синього кольору. В'язь із блискучого срібла в'ється на скронях, а на потилиці утворює корону у вигляді віяла з величезних шипів. Його вуха набагато більші за людські і гострими кінчиками нагадують списи корони. Коли він і його солдати опиняються на краю нашої площі, я бачу, що його очі - блискучого блакитного кольору, майже такого ж відтінку, як колони храму.
Він зовсім не схожий на стародавнього, потворного монстра, яким його описують у легендах. Єдине, що ці історії, схоже, зображували точно, - це міць, яку випромінює цей чоловік.
На площі запанувала глибока тиша. Мені здається, у цій тиші я навіть почула, як злякано б'ється серце однієї з дівчат, що опинилася поруч зі мною.
Я так само, як і інші, вдивлялася в ельфа, у царському походженні якого не доводилося сумніватися. І дивувалася - у легендах стверджують, що темні ельфи мають чорне, як сміль, волосся і бліду, як у мерців, шкіру. Цей же чоловік здавався жвавішим за багатьох присутніх на площі людей, а єдине, що було чорним у його образі - це його вбрання.
І до того ж було дивним те, що сам Король Ельфів прибув до нашого містечка. Хоча, якщо вірити розповідям очевидців, раніше приїжджали лише його посланці.
Обличчя Короля Ельфів, неземне, гарне, молоде, здавалося, було виткане з гострих, як у діаманта огранок. Воно здавалося настільки ж привабливим рисами, як і жахливо крижаним, презирливим виразом. Коли його очі спалахнули ще яскравішим, немов потойбічним блакитним світлом, я раптом порівняла його з отруйною квіткою - приголомшливо красивою і смертоносною.