Ольга Соболєва - Казки Чаробору, Ольга Соболєва

Погляд дівчини опустився на пакети з покупками. Так, здається хтось трохи перегнув палку і накупив забагато всякої всячини. Якщо не рахувати гарної вишитої туніки та різноманітних намистин зі стрічками, то все інше було придбане для кошеняти. Особливо дівчині подобалися декілька кумедних іграшок і премилий рожевий нашийник з блискучими камінцями. Хоча ні, було ще дещо, що Ярослава купила з великим задоволенням – разок червоних коралів на подарунок для Ягинішни. Продавчиня присягалася, що намистини зроблені з натурального матеріалу. І дивлячись на ціну, Ярослава сподівалася, що віддає чималі гроші не за фарбований пластик.

 – Ще й як, - нарешті відповіла дівчина і винувато посміхнулася. – Зате я суміш купила. Зараз розведу та погодую кошеня. Вона вам небагато клопоту завдала?

- Що ти, що ти, - посміхнулася Ягинішна. - Така потіха на старості літ. А бачила б ти, як Баюн її покохав! Що рідну! Весь день біля неї муркотів.

Покинувши пакети на лавці, Ярослава приготувала молоко для рисеняти і, забравши його до себе на коліна, почала годувати з пляшечки. Кошеня смішно перебирало лапками у повітрі та задоволено причмокувало.

- Як величати будемо? - поцікавилася Ягінішна, збираючи з полиць сушені трави в кошик.

- Кого? Її? - здивувалася дівчина. - Так вона ж дика.

- Тобі кошеня сама мати довірила, - намагалася пояснити старенька. – Значить і наректи ти її можеш. Не будеш же весь час рисеням кликати.

- Ну, тоді нехай Рисянкою буде, як у тій легенді, - знизала плечима Ярослава.

Ягинішна на це лише схвально кивнула. Поглянувши на пакети, вона хитро поцікавилася:

- На гуляння, зіронько, зібралася?

- Хотіла, та настрою не стало. Я краще з рисеням посиджу, – знову знизала плечима Ярослава.

Не буде ж вона розповідати Ягинішні, що поїздка в місто виявилася справжнім кошмаром. А от Марині треба було б подзвонити. Не те щоб пожалітися, але… Знайти підтримку, чи що?

- Навіть не думай! – обурилася Ягинішна. – Сьогодні сама Русалія має прийти в гості до Матері-Сирої Землі. Раптом тобі її дружба випаде? А за Рисянкою Баюн наглядить. Вже чую, як лапищами своїми тупає на даху.

Прислухавшись Ярослава і справді почула якийсь шурхіт над головою. Здавалося, наче хтось човгає граблями по дощатій стелі. Що ж там за котик такий? Та спитала про інше:

– Що за Русалія?

- А це, як Рисянка – княгиня котів, так Русалія – повелителька русалок зі світлого світу Праві.

- А водяний тоді хто? – розгубилася Ярослава. – Чи його тут болотником називають?

- Болотник то пройдисвіт з Наві. Поплічник Чорнобога з давніх-давен. Є в нас тут один такий – Мокляк. Він править місцевими болотами та трясовиною. Нехай там сидить! А Батько Водяний за всіма річками та озерами доглядає, русалок, як дочок виховує, на шлях світлий наставляє. Якщо підеш на свято, я тобі пізніше оповідки про Русалію розповім.

- Та я не встигну, - відмахнулась дівчина. - Мені до «Причаробор'я» ще ого-го скільки пішки йти.

- Так і бути, дам коня тобі прудкого, коня рудого та в статі стрункого, - Ягинішна тричі постукала посохом по підлозі і самовдоволено посміхнулася.

- Коня? - округлила очі Ярослава. – Так мені його тримати нема де…

- Та не живого, а залізного! - відмахнулася старенька і відібрала рисеня. – Забирай свої речі й їдь швидше. Велосипед біля сходів стоїть.

Спустившись з ґанку, Ярослава й справді побачила велосипед. Звичайний такий, червоного кольору, без верхньої труби в рамі, натомість із пластиковим кошиком. Хоча  по правді кажучи, велосипед був не звичайний, а навіть дуже гарний – блискучий, із білими обідками на колесах та милим дзвіночком у формі квітки. Дівчина могла заприсягтися, що коли піднімалася в хату, велосипеда ніде не було. Хоча мама часто нарікала, що її дочка виросла, рахуючи ґав. Так що…

На радощах Ярослава ледве не забула вручити Ягинішні разок коралів, що купила в місті. Жінка довго не хотіла приймати такий дорогоцінний подарунок, але після слів «підвищують активність та знімають втому» таки здалася і пообіцяла надягати майже не щодня.

Закинувши пакети на велосипед, Ярослава помчала до «Причаробор'я», сподіваючись, що їй ще вдасться цього дня підняти собі настрій.

Через пару годин на Чаробор опускалися пахучі літні сутінки. Ярослава переодяглася в недавно куплену туніку, підв'язавши її ремінцем, одягла зроблені по дорозі із міста прикраси - кілька браслетів зі стрічок і намистин, а тітка Таня замість вінка вплела в косу дівчини квіти. Вийшло справді казково. Тим більше, що яскраві бутони вигідно відтіняли світлий колір волосся, а темні очі і брови не потребували жодної косметики. Кухарка ж з Галиною Владиславівною теж мали приїхати, але трохи пізніше – остання порція солодощів допікалася в духовці.

Потім Ярослава осідлала велосипед і, замиготівши у світлі придорожніх ліхтарів, поспішила на свято. Гуляння проходило на великому полі за Роздоріжжям. Місцеві жителі прозвали його Лукавим. Там теж була якась легенда про бешкетливих духів, але з нею дівчина поки що не ознайомилася. Ще здалеку чулися музика, гомін і сміх, здіймалися іскри вогнищ та повітряні змії. В'їхавши на імпровізовану стоянку, дівчина пристебнула велосипед і поспішила до натовпу. Що і казати – народу тут зібралося чимало. Більшість дотримувалися негласного правила приходити у етнічному одязі. Ярослава одразу згадала слова продавчині з крамнички, де купувала свою туніку: молодь часто обирає більш сучасні варіанти – вишиті сарафани з синтетичних матеріалів, джинсові комбінезони з рясним мереживом або ж ті самі туніки, тільки в спортивному стилі. Хоча було досить багато гостей, що начебто зійшли зі сторінок енциклопедії – жінки дивували різноманіттям плахт та головних уборів, а чоловіки вихвалялися крайками та чересами на різнокольорових шароварах. І, ні, це не нагадувало ті сценічні костюми, що ми звикли бачити на концертах. Це було дещо інше, більш буденне. Чесно кажучи, дівчині на мить навіть здалося, що вона потрапила у зовсім інший вимір. Такий, де традиції минулого не забулися, а квітнули сторіччями і збудували дивовижний світ.