Михайло Юрійович Відейко - Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

стала поява свійського коня, причому у кількості, що перевищує ці показники навіть у деяких сусідів-степовиків. Так що саме представників культури Гумельниця (якщо опиратися на статистику знахідок кісток коня під час розкопок) цілком можна було б вважати «головними конярами» степової смуги у V тис. до н. е. Запозичили вони цю свійську тварину, швидше за все, у своїх сусідів. Проте успішно розпочатий гумельницький експеримент з опанування степів усього через декілька сотень років був згорнутий. Причину частина дослідників схильна бачити у зростаючій агресивності «степовиків». Однак більш докладне вивчення природних умов останньої чверті V тис. до н. е. показало, що у цей час на південь посунувся «коридор», по якому переміщуються взимку маси холодного повітря. Як наслідок — тривала холоднеча і люта зима на Балканах та Причорномор’ї, які надовго відбили бажання тут селитися. Зате у лісостепу природні умови покращилися — зими стали теплішими, снігу взимку та дощів у інші пори року випадало вдосталь, аби забезпечити вологою трипільські поля. Саме на цей час і припадає розквіт трипільських протоміст. Вивчення кераміки, статуеток, архітектури трипільських поселень свідчить, що саме туди могла податися частина хліборобів не лише з гумельницьких поселень над лиманами, але і Подунав’я.

На північ від трипільських земель поселилася західна рідня, яка досить успішно заселила частину території краю на Волині. Тут, уздовж північного кордону розселення трипільців, майже завжди залишалася вузька смуга, на яку ті особливо не претендували. Землі ці не такі родючі, як південніші, у зоні широколистих лісів, не кажучи вже про лісостеп. Хіба що видобуток стратегічної сировини — кременю або міді — міг за певних обставин заманити трипільців на північ.

Цілком імовірно, що ті ж корисні копалини були бажаним здобутком і для інших племен, які рухалися із заходу. Хоча вони були не настільки численні, проте (і це чи не головне) вже встигли пристосуватися до вирощування злаків на лесових ґрунтах. Трипільці, мабуть, такі поля просто б забракували. Спочатку Західний Буг перетнули носії культури Малиця, за ними через кілька сотень років пішли племена волино-люблінської (або ж люблінсько-волинської) мальованої кераміки. Уже відомо декілька десятків їхніх поселень, а також поховання. Нещодавно був знайдений навіть цілий могильник неподалік від Острога.

Тіні «аріїв»

Ця сторінка стародавньої історії нашого краю почала відкривати свої таємниці лише у другій половині XIX ст., а багато що стало більш-менш відомим (і зрозумілим) років десь через сто по тому. Варто згадати, що починалося все, як і належить, зі справжніх легенд, які були живі ще в часи новобудовних археологічних експедицій коштом нині забутого радянського Мінводгоспу (Міністерства водного господарства) — того самого, який колись збирався повертати на південь річки Сибіру. Проте сьогодні вже й сам Мінводгосп — майже така сама легенда.

У степах України й не тільки там і досі можна побачити тисячі насипів над давніми могилами — кургани. Деякі з них мають власну назву — із додатковим словом «могила» — Чорна могила, Товста могила, Гостра могила і так далі. З оповідей місцевих жителів випливає, що саме тут похований (поховані) козак, полковник, які загинули в жорстокому бою з ворогами (татарами, турками, поляками, москалями — список залежить від місцевості). Про те, що бій був запеклим, свідчить червона земля під курганом-могилою — так вона була просочена кров’ю, чи то своєю, чи то ворожою. Героя ховало військо, шапками насипаючи могилу. (Це, зокрема, відображено у фільмі «Богдан Хмельницький».)

Історія поетична, але до виникнення могил-курганів здебільшого вона жодного стосунку не має. Від тих часів, що цікаво, збереглися інші легенди — і не в Україні. Однак є в них, і старих і нових, одна деталь, яка все ж таки стосується реальної історії — те, що в багатьох випадках під найбільшими (і не тільки) давніми могилами знайшли вічний спочинок саме воїни. Тільки билися вони не шаблями, не стріляли з мушкетів та пістолів. Сокира, зроблена з каменю або відлита з бронзи, була їх головною зброєю. Сокира та булава (теж зроблена з каменю) були в ті часи символами не лише воїна, але й влади.

А от червона земля не має стосунку до пролитої крові: давні люди, ховаючи небіжчиків, щедро посипали кістяки мінеральною фарбою, яка збереглася і через сорок-п’ятдесят століть. Саме таким є вік більшості найдавніших поховань під степовими курганами.

Коли трипільська цивілізація занепала, а нащадки її творців перетворилися на звичайних хліборобів і пастухів, які жили невеликими громадами, настав час розквіту громад, які замешкували у степах. Звичне для них середовище — відкриті простори з гарною соковитою травою — просунулися далеко на північ, ледь не до околиць сучасної Київщини. Так, майже п’ятдесят століть тому край був на довгі віки поділений між громадами, частина яких вела осілий спосіб життя, інші були змушені весь час мандрувати. Відносини між ними залежали від багатьох обставин і могли бути то приязними, то ворожими, включно до війни, головною метою якої була боротьба за виживання.

Люди зі степів

Щодо їх походження зламано чимало списів у наукових дискусіях, але, швидше за все, якась частина отих «курганних культур» сформувалася на нашій землі від нащадків останніх трипільців, нащадків давніх мешканців Степу, а також прибульців з інших, як східних, так і західних земель.

Зміна клімату на зламі IV—III тис. до н. е. призвела до розширення степу на сотні кілометрів на північ. Для краю ця подія обернулася одночасно й катастрофою (зникла трипільська цивілізація), і благом, фантастичним подарунком долі — саме в той період здебільшого й сформувалися знамениті українські чорноземи. Втім, у ті давні часи для хліборобів скорочення лісостепової смуги означало крах усього життєвого устрою.

Як говорить давня приказка, «сіно до корови саме не ходить». Отже, корів, коней та іншу живність треба «доправити» до кормів та води. Технологію переміщення тварин до трави в різні пори року мешканці степів почали опановувати ще в часи занепаду Трипілля. Тоді ж встановилися перші маршрути й розпорядок сезонних перекочівель. Шляхи кочування були прив’язані до води — адже худобу треба було не лише годувати, а й напувати по декілька разів на день. Відповідно, ідеальною для кочування могла вважатися місцевість, де є трава, річки або хоча б якісь джерела. Аби тієї трави вистачило, часом доводилося йти досить далеко від місця проживання. Тож вигідно мати житло, яке можна переносити. Місця тимчасового перебування археологи