Михайло Юрійович Відейко - Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

Сусіди трипільців

Якщо вже сама «трипільська земля» була світом достатньо різноманітним, то не менш різноманітний світ існував навколо неї. Іноді ці світи перетиналися, взаємодіяли, проте схоже на те, що частіше існували паралельно.

У науковій літературі чомусь прийнято мешканців сходу й півдня краю тих часів називати «степовиками». Начебто все логічно — більшу частину цих територій нині займають степи. Однак життя у відкритому степу п’ять-сім тисячоліть тому було більш ніж ризикованим. Але ж як стосовно «кочового скотарства»? Зазначимо, кочовий спосіб господарства, виходячи з наявних матеріалів розкопок, — то винахід, зроблений мешканцями степів не без допомоги хліборобів з півночі приблизно на межі IV—III тисячоліть до н. е.

Мешканці степової смуги селилися переважно по берегах більш-менш значних річок. Саме там виявлено більшість поселень і супутніх їм могильників мідної доби. Кількість таких знахідок за сто років досліджень відносно невелика, близько двох сотень, тобто вдесятеро менше, коли порівнювати із даними трипільської культури (понад 2300 місцезнаходжень). Отож видно, що населення у степовій смузі було набагато (разів у десять) менше, ніж у лісовій і лісостеповій зонах, тобто екологічних нішах, уподобаних хазяйновитими трипільцями. До того ж площі, придатні для хліборобства та тваринництва у річкових долинах, не йдуть у жодне порівняння із плато та межиріччями.

Мешканці річкових долин, судячи із залишків їхніх трапез, знайдених під час розкопок, ще у неоліті знали хліборобство й скотарство. Вони мали повний набір землеробських знарядь — знайдено виготовлені з рогу оленя робочі частини мотик, вкладні для серпів, виготовлені з кременю. Деякі вкладні, відзначимо, нагадують трипільські. Однак це не імпорти, а, скоріше, наслідування найбільш вдалих моделей цих знарядь праці.

Асортимент вирощуваних злаків був подібним до трипільського — ті ж плівчасті пшениці, ячмінь. А от проса, культури, типової для кочівників, не знайдено. Так що, як і трипільці, «степовики» споживали більшу частину року різноманітні каші й ходили на риболовлю й полювання, беручи із собою хлібці, що довго не черствіли.

Заплавні луки і досі залишаються подекуди чудовими пасовищами. Правда, нині більша частина їх на Дніпрі та інших великих річках або затоплена водами рукотворних «морів», або забудована житловими масивами сучасних мегаполісів. Але ще у 60-ті роки XX ст. на Дніпрі місцеві жителі у районі Канева, коли закінчувалася трава на правому березі, поромами возили корів пастися на лівий берег. Подекуди худобу могли ганяти на пасовища, використовуючи броди. А скільки чудового сіна запасали на зиму із ближніх та зарічних лугів! Так що ресурси для скотарства «степовики» мали чудові, не кажучи про полювання й риболовлю. Недарма ж найзаможніші поселення — на зразок відомої Дереївки — розташовані саме у таких місцях.

У череді, якщо судити за знахідками кісток тварин на поселенні, переважала велика рогата худоба, тобто корови і бики. Але були також вівці, свині. Особливо привертає увагу наявність свійського коня. Впродовж якогось часу вчені були впевнені у тому, що коня одомашнили саме мешканці степів України в мідну добу! Однак виявилося, що нині пальму першості у них перехопили інші мешканці краю, що жили на тисячоріччя раніше. Проте згадана вище Дереївка відома саме знахідками величезної кількості кінських кісток.

Ясна річ, мешканці подібних селищ повною мірою намагалися використати усі місцеві ресурси: успішно ловили рибу, особливо у Дніпрі та Південному Бузі. Значна кількість стоянок знайдена тут, у районі порогів, де ловити рибу, що йде на нерест, просто й приємно — сама до рук іде. Здобиччю вправних мисливців ставала дичина, що приходила на водопій: олені, козулі й навіть кабани, не кажучи про більш дрібну фауну, як-от видру, бобра й лисицю, хутро яких йшло на прикрашання одягу, а зуби — на всілякі прикраси й амулети.

Життя й побут «степовиків», зважаючи на майже екстремальні умови існування, не дотягували до рівня трипільців. Більш скромними були не дуже великих розмірів житла, найчастіше — злегка заглиблені в землю, з викладеними камінням або із глиняними подами невеликими вогнищами. Більш простим та одноманітним було й хатнє начиння — досить грубі ліпні горщики, прикрашені штампованим орнаментом, зрідка трапляються миски. Втім, трапляються під час розкопок тут і фрагменти виробів трипільських гончарів — особливо мальованого посуду. Його легко вирізнити серед одноманітних темно-коричневих або жовтуватих фрагментів виробів місцевого виробництва.

Спочатку майже усі знахідки з давніх стоянок, селищ та могильників об’єднали у середньостогівську археологічну культуру — від Дніпра до донецьких степів. Згодом стало зрозуміло, що доцільно виокремити із цієї «степової імперії» окремі, більш скромні за територією, зате цілком самобутні культури. Нині археологи пишуть про «середньостогівську спільність», а перелік і номенклатура виділених з неї культур перебуває у стані розвитку та повсякчасного удосконалювання. Так, за останні років 20 з’явилися суворівська, новоданилівська, стогівська, дереївська, квитянська, нижньомихайлівська та інші культури, причому деякі з них виходять за межі України як на захід, так і на схід. Що й зрозуміло — адже які могли бути у давніх степах кордони?

Антропологи, які вивчали кістяки із давніх поховань у степу, дійшли висновку про те, що народ там зібрався різноманітний — від масивних, високих протоєвропеоїдів до малорослих, тонкокістних середньоземноморців. При цьому вони чітко простежують процеси метисації населення. Цей висновок цілком відповідає тій розмаїтості давніх культур, що її реконструюють археологи. Генетичні дослідження показали, що пращури частини степового населення пов’язані походженням з давніми мисливцями та рибалками прильодовикової зони ледь не Сибіру, дехто мав рідню на Балканах, а були серед них такі, що могли б відшукати у родоводі людей з півночі, тобто трипільської території.

У степовій зоні спробували закріпитися також і давні хлібороби. На території Одещини нині відомо вже декілька десятків селищ, що виникли близько середини V тис. до н. е. і розташовані переважно над лиманами, неподалік від морського узбережжя. Ці хлібороби прийшли сюди із заходу, з-за Дунаю, їх культура нагадує старожитності, що належали спільності із довгою назвою: Гумельниця-Коджадермен-Краново VI, поселення й могильники яких нині відомі на території таких країн, як Румунія та Болгарія. Ця спільність, коріння якої сягають у давнього неоліту Балкан і сусідньої Анатолії, належала до тієї ж цивілізації Старої Європи, що й Трипілля. Тільки на відміну від трипільців, які на початку своєї історії скоріше становили таку собі збірну європейських біженців, жителі півдня переселялися великими групами, які зберегли в майже незмінному вигляді культуру своєї балканської прабатьківщини.

Хліборобство та скотарство і надалі залишалися основним заняттям жителів цих селищ. Однак склад череди змінився. Найпомітнішою новацією