Анна Авілова - Срібне яблуко, Анна Авілова

      Джейн пішла схилом униз, її медичні капці за кілька кроків покрилися товстим шаром пилу. Видно, про дощ ця земля чула лише з легенд. Чому тут ніде немає рослин? Джейн і подумати не могла, що на тому світі така проблема з природою. Точніше сказати, на цьому світі. Через кілька хвилин її шляху, дівчина почула якесь дивне виття, яке лунало звідусіль. Здається, воно виходило навіть із-під землі. Щось подібне до сирени, але з ще більш загрозливими нотками. Джейн ще більше прискорила ходу. Її лякало це виття і їй хотілося швидше дістатися до села з великим білим будинком та деревами. Звук почав посилюватись. Джейн побігла.

        Під час її втечі від невідомо чого, на неї несподівано накотила хвиля смутку і горя. Вона починала по-справжньому усвідомлювати, що ніколи не повернеться назад. Це її кінець. Вона так любила їхній сімейний заміський будинок. Там багато квітів, фруктових дерев. І вона сподівалася, що рай має такий вигляд. Але тут лише гола земля. Може біля рослин живуть лише найкращі люди і її зараз туди навіть не впустять?

     Батьки. Ні, вона не могла про них думати. Просто не могла. Вона згадала, як вранці поцілувала маму в щоку. Невже це був останній раз? Цього просто не може бути. З її очей почали падати сльози, так стрімко, ніби альпіністи, що зірвалися зі скелі й тепер навіки приховані від навколишнього світу. Ні, вона не хоче думати про це. Вона не хоче думати взагалі ні про що. Вона бігла щосили, вона хотіла, щоб ноги сильно заболіли, щоб у м'язах пекло. Як у людей. Як у живих людей. І ноги справді заболіли. І в м'язах справді запекло. Так дивно, вона таки відчуває біль. Джейн зупинилася перепочити. Тим часом виття досягло страшної сили, у неї розболілася голова і вона продовжила йти дуже повільно.

    Цікаво, що зараз відбувається там у них? Лікарі, мабуть, повернулися з семінару і застали веселеньку картину. Мертвий пацієнт, один інтерн за недбалістю вбив другого, а цей другий через паніку забув про техніку безпеки, за що сам і поплатився. Адже подруги вже були без п'яти хвилин самостійними лікарями. І стільки встигли наробити.

     Джейн важко зітхнула.

     Скільки ж мороки буде у доктора Перльса – їх з Анною куратора. Скільки розглядів та судів. Усі ці бюрократичні штучки. Джейн не могла спокійно думати про Анну - вона була одним з найближчих людей Джейн, але вона вбила її! Нехай не навмисно, але все ж таки. Як вона могла дати розряд без попередження та ще й, бачачи, що Джейн знаходиться так близько до пацієнта? Ох, їй нема чого думати, що там відбуватиметься після, і як взагалі все це могло статися – це вже не має жодного значення. Але так важко себе в цьому переконати, адже ще вчора для неї були важливими навіть дрібниці на зразок нової туші для вій.

     Нарешті вона дісталася головних воріт села. Вони були масивними та дуже високими, як здалося Джейн – метра під три. На воротах сиділи надзвичайно красиві статуї птахів, розписані різнобарвними фарбами, а всі грати були заплетені маленькими бронзовими листочками. По центру воріт листочки сходилися до ажурної таблички, на якій було виведено - "Великі Сади". Цей напис остаточно розвіяв останні надії Джейн. "Великі сади". Така очевидна назва.

      Дівчина озирнулася навкруги, але так нікого й не помітила. Їй нічого не залишалося, як самій зайти у ворота на територію села. На її здивування, Великі Сади виявилися абсолютно безлюдні. Джейн охопив ще більший страх, ніж раніше. Біля деяких будинків на мотузках сушилася білизна, лежало, наче щойно кинуте кухонне начиння, а вдалині з якоїсь будівлі валив дим. Все виглядало так, ніби ще хвилину тому тут вирувало життя. Але всіх, кому це належало, ніде не було видно. Джейн йшла вузькими брукованими вуличками та через кілька будинків вийшла до парку неймовірної краси, з крихітними декоративними озерцями й прекрасними квітами навколо них. У воді плавали барвисті рибки, де-не-де зустрічалися качки, що чистили пір'я. Всюди були скульптури, що зображують переважно фруктові дерева або овочеві грядки. Ось Джейн пройшла повз маленькі статуї, що імітують шість білокачанних капусток, а біля одного з озер розташувалася приголомшлива своєю досконалою формою - мармурова верба. Де-не-де навіть були троянди, як їй здалося, зроблені з дорогоцінного каміння. Вони так яскраво сяяли, що на них неможливо було дивитися.

   Вона вже не могла милуватися всією цією красою, оскільки виття, яке не припинялося весь цей час, переросло в дикий гомін.

   Джейн якраз підійшла до входу у величезну білу будівлю в центрі саду, яку вона бачила з пагорба, як їй почало здаватися, що від шуму все її тіло ось-ось розколеться, наче волоський горіх. На різнобарвних вікнах палацу грало сонце, засліплюючи очі. Вона схопилася за голову, намагаючись, щосили, закрити вуха руками. Це не допомагало. Здавалося, цей пронизливий звук виходить навіть із неї самої. Вона впала навколішки й затиснула голову між ніг. Останнє, на що вона встигла звернути увагу, було дерево, з якого звисало всього два сріблясті яблука розміром із людську голову. Раптом виття припинилося, і настала довгоочікувана тиша.

                                                                                 ***

    Король Айронвуда сидів у кріслі біля вікна і дивився на свої руки. Він не раз у своєму житті дивувався, чому лінія життя на його долонях пряма. Логічніше було б, якби вона була кільцем. Таке собі коло без початку і кінця, без кутів і дірок. Хоча одна дірка в його житті все-таки ж присутня - центр цього кола, що заповнює все його життя. Так, коло було б ідеальною формою для його лінії життя. Одноманітність однакових днів, що йдуть один за одним і давно вже злилися в один суцільний довгий день.