Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

4 глава, Давид

Давид.

Ми стоїмо біля автівки Зорі. Вона стоїть та ледве не плаче. Ось тільки-но подарували автівку, а вона вже зламалась. Марк довго не розбирався в запчастинах, бо швидко зачинив капот. Він подивився на Зоряну.

— Ну, тут все у повному порядку.

— А що це ж тоді може бути? — запитала Зоря.

— Ти давно дивилась на стрілку бензину, може скінчився — мені в голову прийшло саме таке запитання, бо воно очевидне. Якщо є якась проблема, то спершу треба подивитись чи не закінчився бензин, бо без нього нікуди. Це так само як з комп’ютерами, якщо щось не працює у 99% треба його просто перезавантажити.

Марк сів у машину та подивився на стрілку бензину. А після почав голосно сміятись.

— Зоря, так у баку бензину немає, — Зоря почала сміятись істеричним сміхом — у тебе є каністра з бензином?

— Не знаю... Можливо є.

Ми всі підійшли до багажника. Зоря його відчинила. І таки так, каністра є, навіть дві. Головне, щоб там бензин був. Але бензину на жаль в каністрах не виявилось. Тому ми не довго думаючи, вирішили, що треба йти до найближчої заправки, бо ж автівку туди не будемо штовхати.

— Всі підемо на заправку? — запитав Роман та подивився на всіх.

— Так — сказала Зоря. Нам з Марком нічого не залишалося як їх підтримати. Роман у Києві частенько буває, тому метро Вокзальна та й взагалі що є поблизу метра все знає. Він нас повів до заправки.

Ми йдемо, а в моїх думках лишень одне “Тато мене вб’є”. І ця фраза крутиться у мене в голові, що й розмову друзів не чутно. Та раптом я почув якесь запитання у свою адресу.

— Давиде, а, ти куди?

— Пробачте, а про що мова?

— Куди вступати будеш? Вчитися далі плануєш?

— У КПІ. Тільки сьогодні дізнався про це — я почав сміятись.

— О, то круто. Ось, наприклад я піду вчитись в інститут Т.Г. Шевченка — сказала Зоря — червоний корпус це взагалі щось. Була там складала іспити. Мені атмосфера дуже сподобалась.

— А ми з Марком будемо в НАУ.

— Ви будете жити у гуртожитках? — поцікавився я.

— Я буду жити саме у гуртожитку. Мені так буде зручніше. І не буде проблем от як зараз... Це ж треба не перевірити чи є бензин у баку... Якою ж дурепою треба бути?

— Нічого, з ким не буває.

Я йду та думаю, якщо Зоря забула про бензин, а саме залити його у бак машини, до того як поїхати у Київ, то що з нею буде безпосередньо у самому Києві? Можливо подрузі треба буде допомога з тим де та що знаходиться. Зоряна взагалі цікава дівчина, щось забути зробити — раз плюнути. Тому я не здивований цій ситуації. На щастя вона зараз йде та посміхається, бо поплакати вона теж любить. Ми взагалі частенько час разом проводимо, тому знаю про свою подругу все... мабуть, все. Вона з батьками переїхали сюди й ми з нею зразу познайомились, знайшли спільну мову. Це з хлопцями ми познайомились не так давно. Знаємо їх лише два чи три роки. Історія взагалі цікава як ми познайомились з ними. Нам всім тоді було по п’ятнадцять років. Ну, я із Зоряною пішли гуляти у центр міста. І наштовхнулись на Марка та Романа. Зоря випадково їх зачепила, а саме Романа. Він виявляється дуже проти аби хтось до нього доторкався без його дозволу. Ну, й він почав агресивно себе вести. Трохи побились, а після цієї сутички ми якось розговорились. Вони просили вибачення. І ми дізнались про наше спільне хобі. І з того часу ми дружимо. Майже щодня бачимось, говоримо на різні теми, особливо про перегони.

Ми дійшли до заправки. Марк пішов допомагати Зорі з бензином, а саме купити та його перелити у каністри. А я з Романом зайшли у магазинчик, купити собі якусь воду, бо в горлі пересохло. Поки ми стояли в черзі наші друзі встигли зробити все. Черга звісно була з трьох людей та касир був на стільки повільним, що порівняти ні з ким. Купивши цю воду, я зробив ковток, а після попили води всі.

Нарешті ми прийшли до машини. На стоянці машин залишилось не багато, тому можна було вільно ходити. Марк залив у бак бензин.

— Зоря, давай я сяду за кермо, бо не дай Боже щось ще станеться — сказав Марк та подивився на Зорю. Вона усміхнулась йому та звичайно ж погодилась з ним. Сказавши, що по трасі майже у темряві їхати за кермом якось лячно.

Їхали ми у Фастів швидко, бо на дорогах машин майже не було, що добре. Якби були затори — це був би жах. І не знаю коли б я додому потрапив. Навіть не знаю, що очікувати дома. Тато напевно злий як чорт... а, може й ні. Складно щось думати з цього приводу, адже він може бути у будь-якому настрої. Ми заїхали у місто і тут раптом якийсь придурок виїхав на дорогу, ми ледь не зіштовхнулись з ним.

— Дурень! Куди ти прешся!? — вигукнув у вікно Марк. Так, він спокійний, але за кермом він таким запальним буває, що просто жах. І це ще цензурні його слова. На щастя аварії не сталося, обійшлося, так би мовити.

Мене завезли додому першого, адже я нагадав, що це через мене ми рано вийшли та пішли до стоянки. Ще згадалась та дівчина з якою зіштовхнулись лобами. У мене від неї буде лоб боліти ще довго, головне, щоб ніяка ґуля не з'явилась.

Я зайшов у будинок та побачив тата. Він на диво у гарному настрої, чого по голосу коли він дзвонив не можна було сказати.

— Нарешті приїхав — що? Мені не почулося? Він не сказав “Якого дідька ти десь ходиш так довго” чи “Де тебе носило?” Він просто сказав “Нарешті приїхав”. Я чогось не розумію. А після я побачив, що з кухні виходить бабуля. А ось чому він такий “добренький”. Бабуля підбігла до мене та міцно обійняла.

— Як я рада тебе бачити — сказала вона, що теж мене здивувало. Ми не бачились з нею три роки. І тут вона з’явилась вся така біла та пухнаста, напевно забула, що тоді було.

— Пройдімо на кухню, поп’ємо чаю з тортиком... Карина сьогодні спекла — ми зайшли на кухню та сіли за стіл.

— А, де мама?

— Вона відпочиває у кімнаті. Їй щось стало зле — ах, ну так. Коли бабуся приїжджає, то мамі завжди “зле”. Ну у нас й сімейка, правда? Бабуся свариться зі всіма, що після довгий час не бачимось, а мама як тільки бабуся приїжджає, закривається у кімнаті та каже що їй зле. Бо бабуся та мама ненавидять одна одну. Вона просто вважає її ніякою дружиною, невісткою і так далі по списку. Але мама не така, вона хороша, та бабуся наче у рожевих окулярах. Я не здивуюсь, якщо дізнаюсь, що бабуля вже образила маму.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍