Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

— Одяг попрати зможу і я. А ви…, — на мить запала тиша.

— Діана Лашкевич Іванівна, – відповіла я.

— ... Діано Іванівно, беріть ключ та йдіть у нове місце. Вам ще довго звикати до міського типу життя, – підморгнувши, сказала вахтерка та поклала на стіл невеличкий сріблястий ключ.

— Ой, ґречно вам дякую! — вигукнула я, притиснувши до себе річ, неначе то було щось значно більше для мене, аніж можливість на житло.

— Ірина Семенівна, – поправивши окуляри, додала жінка. — І не забудьте заплатити! — крикнула вахтерка наостанок, коли я вже на радостях побігла до сходів.

— Звичайно! Звичайно! Гроши усьому голова!

Ця пригода реально валила мене з ніг! Кортіло просто впасти, та щоб ніхто не чіпав аж до ранку. Та все було проти мене. І ось чому…

Заходжу ж я до кімнати. Світло вимкнене, а тому нічогісінько не бачу! Йду собі, ледь не падаючи від якихось речей на підлозі, що просто знайшли собі саме там місце. Напевно, моя нова сусідка дуже “любить прибиратися”! Леле, от буде сміху, якщо поцілую носиком дерев'яну ділі!

Зненацька світло вмикається. Я ж заплющую очі від неочікуваності, а коли розплющую, то бачу…

— О! Хелоу, подруго! Невже ти моя нова сусідка? А я тут… хах! Не приємненько вийшло, чи не так? – дівчина з трохи світлішим за моє волосся лежала на підлозі уся в якихось ниточках та безлічі дротів. Здається, вона намагалась їх розплутати, але нічого не вийшло. Зробила тільки гірше.

Поклавши на підлогу єдину чисту валізу, підійшла до дівчини та почала допомагати їй вибратись з тої пастки. Мовчати вона аж ніяк не могла, тому перша порушила цю прекрасну, на диво, тишу.

— А мене Надією звати. І тепер можна й пошуткувати, що…

— Надія помирає останньою, так? — доповнила її я.

Засміявшись, Надя впала на підлогу, а потім перевела погляд на мене. Її посмішка здавалась дещо дивною, але бачачи той позитив, що ховався в очах неможливо було не зареготати у відповідь. Уся в лічених дротах, дівчина сіла на підлогу та запитала мене:

— А чому приїхала сюди? І як звати? — скептично піднявши брови, Надя подивилась прямісінько у мої оченятка.

— Звуть Діаною Лашкевич, — сказала я. — А приїхала сюди, аби навчатись в КПІ.

Затамувала тиша. За вікном миготіло світло від автівок, які кудись квапились, не дивлячись на пізню пору. Пташки вже майже не співали. Натомість цвіркуни розпочали свій вечірній оркестр. Їхня мелодія нагадала мені того парубка, з яким я зіткнулась. Тобто не того хлопця, який навіть не вибачився за свій вчинок, а білявого з небесними очима, що там блищали від сонячного проміння. Леле! Я ж навіть не спитала його ім'я! Тепер точно втратила і можливого друга, і здатність подякувати за те, що довіз до будинку.

— Вітаю! — неочікувано вигукнула Надя. — Тепер ми не тільки сусідки, а й…, — вона перевела погляд на мене. – Ти ж на факультеті лінгвістики?

— Айно, — прошепотіла я, але потім гучно ляснула себе по лобі та ще дужче засміялась. — Тобто, так.

— Однокурсниці! — з радістю додала Надія, ляснувши мене ще й по плечі. — Я тобі пізніше покажу інститут. І розповім про самих добрих та злих студентів! — підморгуючи, сказала дівчина. Оце я знайшла на свою голову подругу-пліткарку. Але таки подругу.

Розплутавши всі дроти, ми ще трохи позаймалися прибиранням. Речі поскладали у шафу, а потім я помила підлогу та сказала:«Бувай» чипсам та смаколикам Надії. Звичайно, це їй не дуже сподобалось, але хто тут кого слухає? Далі, заморені, полягали на свої ліжка, вимкнувши світло.

Очі потроху заплющились. Сон мрії ставав ще реальнішим:

Он я йду біля крамничок та з радістю обираю якісь прикраси. Поряд чимчикує молодий парубок, але його обличчя не видно. Лише посмішка сяє, відбиваючи сонячне проміннячко. Ми разом розмовляємо, а трохи далі дзюрчить струмок. Стривайте, струмок?!

— Діан, не переймайся! Усе в нормі! — гукає Надя з ванної кімнати.

Швидко одягаючи капці, біжу на звук води. Двері, на диво, відчинені, а підлога вся мокра. Поряд промайнув одяг. Чи то мій, чи то сусідки. Напевно, хтось забув його тут.

— Леле! Надь, що тут сталось?! Трясця, де майстер?! — злісно вигукую я, знімаючи повністю вологий капець та кидаючи його вбік.

Подруга тримає кран, а з нього фонтаном ллється водиця. Кисло посміхаючись, Надя відповідає:

— Майстер то вже приходив. Як бачиш, не дуже допоміг.

Тож на ранок ми були сильно зморені та хотіли лише одного: поспати. На щастя, прийшла вахтерка та ця диво-жінка з легкістю перекрила нам воду, сказавши, що на деякий час нам варто попрощатись з нею. І якщо це був аж ніяк не легкий день, то наступні стали ще гіршими…
 

Пояснення слів:

Айно – так;

Легінь – парубок;

Новинка – газета;

Лангоші – коржики із дріжджового тіста.