Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

— Ти так виріс за цей час поки ми не бачились.

— Авжеж. Три роки минуло. І ти теж змінилась — сказав я, а після про себе додав, сподіваюсь в кращу сторону. Бо сваритись я вже більше з нею не хочу. Вона три роки тому назвала мене “не вдячним чудовиськом”, тому що мені не сподобалось, те, що вона для мене зробила. Якщо бути чесним, то я не пам’ятаю, що вона мені тоді зробила.

— Як справи? Гімназію закінчив?

— Та, добре.

— Правда не однієї десятки не було — додав тато. Роблячи в очах бабулі мене тупим.

— Це нічого, головне, що атестат вже у кишені, як то кажуть. У мене є пропозиція до тебе — бабуля подивилась серйозним поглядом на мене.

— Яка? — з непорозумінням та розгубленим поглядом запитав я.

— Ти закінчив гімназію. Тому я хочу запропонувати тобі поїхати зі мною в іншу країну вчитися — я подивився на тата. Він сам сидів з незрозумілим виглядом обличчя.

— Мам, ти серйозно?

— Так. В Італії, в Палермо де я живу є гарний інститут. Будеш вчитися там. Житимеш зі мною та з моїм чоловіком — я дивлюсь на бабулю з відкритим ротом. У цій фразі є дві причини аби так відреагувати. Перша, це вчитись в Італії, що серйозно? І друга, у неї з’явився чоловік. У мене новий дідусь — італієць? — я приїхала, щоб забрати тебе до себе — так ось воно що, чому вона приїхала. А якщо відмовлюсь, а я відмовлюсь назве мене знову “не вдячним”. Я подивився на тата, він сидить у шоку, приблизно як я.

— Він вже вступив до інституту — сказав тато через двох хвилинної паузи.

— Ви звісно пробачте Ельвіро Павлівно, але мій син залишиться у рідній країні біля нас! — почувся голос мами, яка зайшла на кухню — я нікуди не відпущу свого сина... — мама підійшла до мене ззаду та поклала свої долоні на мої плечі — особливо з вами.

— А ви взагалі в курсі, що я сиджу з вами? Що я все чую? І нікуди не хочу їхати. Я не знаю італійської мови! Тату, я не проти вчитись у КПІ аби тільки не їхати в Італію. У мене всі знайомі, всі друзі тут, а там я нікому буду не потрібен.

— Ну, як це нікому. Ти потрібен мені.

— Це мене теж лякає.

— Як це розуміти? — бабуля вже не була спокійною. Ця стара дама з сивим волоссям, яке накриває чорною перукою, стала серйозною.

— Розумій як хочеш.

— Молодець, синку — сказала мама та поцілувала мене у голову — я не дам вам занапастити мого сина. Ви ж до нього ставитесь як до якогось...

— Лесю, тихіше. Не треба таких різких слів — сказав тато. Я не витримавши їх розмову встав зі стола та пішов у свою кімнату. Ось це так вечір, краще б я гуляв десь, ніж вислуховував сварки бабулі та батьків. Поки піднімався сходами на другий поверх. Чув як вони розмовляють на підвищених тонах. Ще й плюс діда згадали, який помер через вину бабулі. Яким чином? Вона його довела до цього, у нього серце не витримало. Лікарі сказали, що у нього був інфаркт.

Я зайшов у свою кімнату, включив комп’ютер та одягнув навушники. Не встигнувши включити якусь музику як почув розлючений голос бабулі.

— Я їду завтра зранку! Ви мене більше ніколи не побачите! Якщо ви так до мене ставитесь — я почав з її слів сміятись. Ми до неї ставимось погано. А пригадати їй скільки вона болю принесла моїй мамі, мені, а татові, про діда я взагалі мовчу. Якщо вона хоче щезнути з нашого життя, я буду лише радий цьому! Не буде приїжджати та псувати нам життя. Мамі ніколи не буде зле через неї. Тато буде спокійний, ну це якщо через мене не буде хвилюватись чи то кричати на мене за щось. Та і я буду спокійним, адже ці сварки коли приїжджає бабуля мене дістали. Як не приїде так чую тільки крики.

Я включив музику на повну гучність у навушниках, щоб нічого не чути та заплющив очі. Через декілька хвилин музика в навушниках пропала. Я розплющив очі, подумав, що це може щось з навушниками сталося чи то трек закінчився. А, ні. Музику на паузу поставив тато. Я зняв навушники.

— Ти щось хотів?

— Це правда? Ти будеш вчитись в інституті?

— Так, аби ти мене не відпустив з бабусею. Краще так, ніж з нею їхати

— То й добре — тато посміхнувся — але май на увазі, навчання вже скоро почнеться, треба готуватись до нього — тато вийшов з кімнати. Цікаво, а, щоб було якби я приїхав, тут не було бабулі. Тато на мене б кричав? Сварив мене? Серйозна розмова у нас би сто відсотково була б. А про початок навчання думати аж ніяк не хочеться, бо це псує настрій. І я зовсім не думаю, що воно повинно мені сподобатись. Мабуть, все ж навпаки. Ну, потім подивимось як воно буде. А зараз як завжди безтурботність, друзі та гулянки з ними. Ось думаю, а чи не влаштувати нам вечірку з приводу початку навчання?