Ема Ноель - Обіцяю кохати завжди, Ема Ноель

— Мая… Чиясь долоня м’яко стискає моє зап'ястя, змушуючи обернутися. — Я не Мая, ви помилилися, — шепочу у відповідь. — Ти не Мая, — повторює за мною неживим голосом незнайомець. — Але ти так схожа на неї. Занадто… схожа, щоб повірити, що це правда. — Чому? Чому це не може бути правдою? — Тому що вона померла на моїх руках. Продовження читайте в романі "Обіцяю не відпущу ніколи"

Передісторія

Він: Мені б просто знову її обійняти. Мені б знову зазирнути у її очі. Вона пішла, залишивши криваві рани у грудях. Пішла не з власної волі. І тепер моє життя перетворилося на безглузде існування.

Вона: Я не пам’ятаю свого життя до певної миті. Кілька років просто випали з пам’яті. Мені сказали, що я потрапила в аварію. Я померла. Декілька десятків секунд лікарі боролися за моє життя, і ще кілька днів я пролежала в комі. Моє життя врятували, але моє минуле безвісти зникло. Я почала своє життя заново. Я знайшла своє кохання. А потім з’явився він — привид із минулого, що зруйнував насилу віднайдене щастя.

***

Мая

Він підійшов до мене першим.

— Привіт.

Але першою помітила його я.

— Привіт.

— Тебе як звати? — запитав він моє ім’я.

— Мая, — відповіла я, хоч мене так не кликав ніхто. Тільки я сама у своїх фантазіях.

Він усміхнувся. В очах з’явився бешкетний блиск.

— А тебе? — запитала я, з цікавістю витріщаючись на хлопця. Він мені відразу сподобався, тому й розглядала його, зовсім не ховаючись.

— Клім. Прогуляєшся зі мною, Має? — ось так одразу запропонував він.

— Прогуляюся, — впевнено відповіла я, ані миті не вагаючись.

Він узяв мене за руку й повів у бік свого залізного коня. Я на кілька секунд зависла, спостерігаючи, як він впевнено сів на байк, зазначаючи, наскільки гармонійно вони виглядають разом.

«Йому дуже пасує», — подумала я, зустрічаючись із пронизливим поглядом темних очей.

Сівши позаду нього, я обняла Кліма міцно, злилася з ним в одне ціле, провела долонею по його напружених грудях.

Його долоні в обрізаних шкіряних рукавичках зімкнулися на ручках, довгі пальці в повільному русі відірвалися від керма один за одним і повернулися назад. Заворожує, гіпнозує впевненість, сила та міць, яку я відчуваю своїми руками, своїм тілом, тримаючись за нього.

Зірвавшись із місця, він відвіз мене в казку. Казку, створену ним. З цієї миті для мене більше не існував весь світ довкола. Був тільки він, я й безумство, у яке ми поринули з головою.

Ми познайомилися на вечірці в чудовий квітневий день. Я потрапила туди випадково. Мені ледве виповнилося вісімнадцять, я була романтичною та відкритою волелюбною бунтаркою. І тут він — саме втілення свободи й бунту. Я не змогла встояти.

Того ж вечора я вперше поцілувалася, а наступного ранку прокинулася вже не дівчиною, а жінкою. Це було кохання з першого погляду: нестримне, божевільне, безконтрольне, таке, що перехоплює подих і захоплює всі думки. Про таке пишуть у книгах, знімають фільми, мріють і водночас бояться в нього поринути.

Я тікала з дому, щоб побачитися з ним. Він чекав мене в обумовленому місці, завжди без запізнень, і не було жодного разу, щоб він не прийшов. А мені незліченну кількість разів доводилося тікати з дому зі сльозами на очах, криками та істериками.

Мене не пускали до нього.

Мама казала, що це погано закінчиться. Тато погрожував, що вб’є його власноруч.

А я…

Варто було вийти за поріг і помчати до нього на зустріч, витираючи сльози, як усмішка торкалася моїх губ і мені будь-які труднощі здавалися дрібницею.

Тому що я бігла до нього, мого коханого, єдиного й такого бажаного.

Чотири місяці щастя, начхавши на заборони, зіпсовані стосунки з батьками, погрози й звинувачення в легковажності.

Він казав, що ніколи мене не відпустить, і я йому вірила.

Він поривався поговорити з моїми батьками, пояснити їм, що кохає мене. А я йому забороняла. Я боялася, що тато і справді його вб’є.

Я ховала його від усіх: від батьків, друзів, сусідів, знайомих. Я боялася, що його в мене заберуть, адже такого щастя, як було в нас, не буває. Таке кохання треба оберігати, щоб ніхто не відібрав. Я ревнувала його страшенно. А раптом розлюбить? А що як знайде іншу?

Але він дивився тільки на мене, і я ревнувала його навіть до самої себе.

Наші стосунки були таємницею. Точніше, він був для всіх таємницею — моєю таємницею, а я залишалася для нього загадкою. Він не знав, де я живу, не знав навіть мого справжнього імені, нічого про мене не знав.

Я ж знала про нього все. Я бувала в його квартирі частіше, ніж у себе вдома. А потім, не витримавши чергової батьківської заборони, зовсім втекла до нього. Він вчився, й батьки відпустили його жити окремо. Це був наш притулок, де ми займалися коханням, годинами дивилися одне одному в очі, торкалися, мовчали, потім шепотіли одне одному зізнання, будували плани й мріяли про спільне майбутнє. А вечорами ми розтинали простір на його байку.

Наші мрії були тихими, але дуже барвистими, детальними, яскравими. Ми розмовляли так, ніби стіни мають вуха, а все, що ми говоримо одне одному — таємниця.

Мені здається, він теж боявся, що якщо говорити надто голосно, хтось може підслухати, хтось невидимий, і зруйнувати наше щастя, відібрати нас одне в одного.

І, як зрештою виявилося, ми боялися не дарма.

Але це потім, а тоді ми жили миттю, жили одне одним, занурившись у власне божевілля з головою, нічого й нікого не бачачи довкола.

— Я кохаю тебе.

— Я кохаю тебе більше. Ніколи не відпущу тебе, Має.

— А я буду кохати тебе завжди, Кліме.

Наше «завжди» почалося у квітні, а в серпні того ж року закінчилося. Занадто швидко, але тоді ми змогли урвати свій шматочок щастя та насолодитися кожною його секундою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍