Аліна Скінтей - Трон. Сяйво золота в темряві, Аліна Скінтей

- 3 -

У волоссі все ще була глина, сорочка зовсім не була білосніжною, а ранець, про нього Сільсія навіть думати не хотіла. Її чекала безсонна ніч, та старанне переписування конспектів. Аберат була вдячна всім богам за те, що в її житті була Татіра. Світлий промінчик, який робив навіть най похмуріший день – світлішим.

Пройти повз матір та батька непоміченою було легко, знаючи їхній розпорядок дня. Сільсія не бачила сенсу вплутувати дорослих у дитячі сварки. Від цього б ніхто не виграв – ні Сільсія, яка б отримала черговий привід для надокучання, ні Моріана, яка мала темпераментний характер. Школу вона категорично не хотіла змінювати. В іній могло б бути ще гірше.

«Я повинна з цим впоратися сама! Повинна!» — повторювала сама собі Сільсія, але грудка сліз стояла в горлі.

— Доню, що… — Моріана присідає на коліна, щоб вирівнятися обличчям із Сільсіє.  Вона помічає бруд на доньці. — Поділишся з мамою, що тебе так засмутило?

Сільсія тільки сильніше стиснула руками коліна, ховаючи обличчя. Їй не хотілося плакати і вона стримувала себе до останнього.

«Сльози – це слабкість. Я не слабка!» — Аберхат-молодша прикушує щоку ледь не до крові.

Біль нагадує їй, що подорослішав легше не стане, і якщо вона не впорається зараз, далі їй ніхто життя не полегшить.

— Все гаразд, — слова даються Сільсії тяжко.

— Якщо все гаразд, то чому ти засмучена?

— Мамо, — Сільсія підняла голову так, що їхні погляди зустрілися. — Мій рівень магії дорівнює практично нулю. Звичайні заклинання для зцілення решта виконують по клацанню пальців, тоді як мені це коштує зусиль. Навіть усвідомлюючи те, що я не можу це змінити, перестати засмучуватись через це, я також не можу.

— Донечко, — Моріана пригортає до себе доньку, ніжно цілуючи її в чоло. — В світі купа є занять, де не потрібна магія.

— Мамо, в світі де є магія, решта занять – це лише виправдання для таких як я. Я хочу чаклувати як і всі. Понад все хочу довести, що темна магія – це не щось погане.

— Це не погане, — підтримує Моріана доньку. — Що сталося з ранцем? — вона переводить погляд на груду багна, яка стикає з ранця в кутку кімнати.

— Невдало пробіглася. Бачила б ти, як я граційно приземлилася в цю калюжу, — Сільсія розсміялася, щоб не заплакати. — Моя грація – явно успадкована від тата.

***

Сільсія розплющила очі, які вже були вологими від сліз. Якби лише вона могла, то зітерла б всі спогади. Навіть в самому хорошому, була відчутна отрута брехні.

— Вона все знала із самого початку. Навіть якщо в неї не було вибору, чому вона нічого не розповіла… — грудка нервово смикнулася в горлі, вона вже була готова розплакатися, дати волю сльозам, аж раптом в кімнаті роздався стукіт.

Аберхат кілька разів кліпнула очима, різко підриваючись із ліжка. Вона була в палаці. Королівському палаці.

Величезне кругле ліжко прикрашене золотими орнаментом різних дивакуватих візерунків, балдахін із напівпрозорим чорним мереживом. Колони, що буквально  підпирали стелю. Поруч з ліжком стояли великі комоди та тумбочки зі скляними шухлядами, наповненими дорогоцінними коштовностями і предметами розкоші. На стінах спальні висіли різних розмірів картини із зображеними фрагментами історії про богів.

Під великими вікнами, що вели до величезного балкона, розташовані горщики з квітами.

— Дами так довго не сплять, — після того як Сільсія не відповіла, двері відчинилися й на порозі з’явилась жіночка років сімдесяти. Її сиве волосся зв’язане в тугий пучок, чорне плаття-футляр із стоячим коміром, тільки зайве підкреслювало худорлявість жінки. Руки вона тримала за спиною. — Мене звати Елмарі Астрід, і я тут для того, щоб навчити вас манерам. Королівським манерам, — наголосила жінка, тонким голосом.

— Не потрібно мене нічого вчити, — Сільсія доклала зусиль, щоб піднятися з ліжка. — Хто вас сюди відправив?

— Король, — рівно заговорила Елмарі, складаючи тепер руки на грудях. Сільсія не відразу помічає в руках жінки подобу – указку, якою вона розмахувала. — Вельмишановна паночко, вам доведеться вчитися, хочете ви того, чи ні, — в голосі Елмарі не було нахабності, скоріше привілейована суворість. Сільсія не знала всіх членів із побічної гілки сім’ї короля, історія в школі цього точно не вимагала. — Ви ж не хочете увійти в історію, як єдина безграмотна правителька.

— Я хочу побачити короля.

— Всьому свій час, — лагідність була не властива Елмарі. — Спочатку ми вас зберемо, причепуримо. Ви поснідаєте і тільки тоді, ви зустрінетесь з королем.

***

— Що ти наробила? — сердито прошипів Мейб, дивлячись на свою онуку.

Навіє сиділи за столиком, галантно тримаючи обома руками за верхній край чашки, вдихаючи пари запашно чорної кави. Навіє мала однозначно залежність від кави, кавових зерен і всього, де власне була одна назва – кава.

— Нічого такого. Просто допомогла спадкоємиці скоріше розкрити свій потенціал. Хіба це погано?

— Справа не втому – погано це чи добре. Її сила не від простого бажання була запечатана.

— Дідусь, ти робиш з цього вселенську проблему. Я ж не зняла печатку повністю. Хоча фактично, я б це не змогла зробити. Я її  трішки надломила. Так сказати дала невеличку щілину, крізь яку магія може просочуватися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍