Джозі Сілвер - Одного разу на Різдво

ми випиваємо по ковтку з цієї пляшки — ритуал, що приносить нам однаково насолоди й огиди.

— До дна! — шкіриться вона, пускаючи склянку через весь стіл до мене, та сідає на своє місце. — Веселого Різдва, Лу.

Ми цокаємося та перехиляємо наші склянки одним рухом, порожнє скло грюкає об стіл, ми кривимося.

— З плином часу воно не кращає, — бурчу я, відчуваючи, як рідина обдирає шкіру з піднебіння.

— Ракетне паливо, — рипить вона та сміється. — Їж свій сандвіч, ми його заробили.

Сандвічі мають поглинатися в тиші. Коли ми закінчуємо, вона постукує по краю порожньої тарілки.

— Гадаю, якщо зараз Різдво, ми можемо додати ковбаски.

Я хитаю головою.

— Не змішуй з «ДС-делікатесом».

— У житті мало такого, що не можна було б покращити сосискою, Лорі, — вона підняла брову. — Ніколи не знаєш, може, тобі сьогодні пощастить із побаченням з Девідом.

Враховуючи два побачення наосліп, які мені влаштувала Сара, я б не сказала, що ця перспектива мене дуже надихає.

— Давай уже, — я занурюю тарілки до мийки. — Нам краще приготуватися, скоро всі прийдуть.

Коли Сара знаходить мене й буквально витягає за руку з кухні, мені вже досить добре після трьох келихів білого.

— Він тут, — шепоче вона, ледь не розтрощуючи кісточки моїх пальців. — Іди привітайся. Ти маєш побачити його просто зараз.

Я, усміхаючись, прошу вибачення в Девіда, поки вона мене витягує з кухні. І вже починаю розуміти, що Сара мала на увазі, називаючи його бугаєм.

Кілька разів він мене розсмішив, увесь час пильнуючи, щоб мій келих не спорожнів. Я вже починала розмірковувати про невеличкий пробний цілунок. Він доволі приємний, у стилі Росса з «Друзів». Але мені набагато цікавіше побачити нову Сарину половинку, а це означає, що завтра від Росса з «Друзів» залишиться лише каяття. Кращого барометра не знайдеш.

Вона тягне мене крізь натовп наших приятелів, які п’ють і сміються, через усю цю купу людей, яких я навіть не впевнена, що знаю, поки ми нарешті не дістаємося до її хлопця, який невпевнено завмер біля вхідних дверей.

— Лорі, — Сара нервує, але очі її сяють, — познайомся, це Джек. Джеку, це Лорі. Моя Лорі, — додає вона з наголосом.

Я відкриваю рота, щоб сказати «привіт», і бачу його обличчя. Серце підстрибує до самого горла, я відчуваю, ніби хтось приклав до моєї грудини дефібрилятор та увімкнув його на повну потужність. Не можу вимовити ні слова. Я знаю його. Таке відчуття, що бачила його минулого тижня — уперше і востаннє. Бачила, коли моє серце зупинилося. Це той самий погляд з верхнього поверху переповненого автобуса дванадцять місяців тому.

— Лорі, — він промовляє моє ім’я, а я ладна розплакатися від того істинного полегшення: він є, він тут. Може, це божевілля, але весь минулий рік я жила надією, що натраплю на нього. І ось він тут. Сотні натовпів я прочісувала, шукаючи його обличчя, виглядала його в барах та кав’ярнях. Я була згодна на все, окрім відмови від пошуків автобусного хлопця, попри Сарине бурчання, що я теревеню про нього так часто, що вона знає його краще за себе.

Не впізнала, як виявилося. Натомість вона представила його мені як кохання всього її життя.

Зелені. Очі в нього зелені. Деревний мох — по краях райдужної оболонки, тепле бурштинове золото просочується біля зіниць.

Але мене вражає зараз не колір його очей, а той погляд, яким він дивиться на мене. Переляканий спалах упізнавання. Голова йде обертом, як від раптового удару. А потім — це відчуття зникає з новим ударом серця, і я все гадаю: може, це величезна сила мого бажання змусила мене уявити, що цей погляд узагалі був.

— Джеку, — мені нарешті вдається простягнути йому руку. Його звати Джек. — Так приємно вас бачити.

Він киває. Мінлива напівусмішка майнула на губах.

— Лорі.

Я кидаю погляд на Сару, відчуваючи страшенну провину, упевнена, що вона здатна помітити щось недобре. Але подруга просто дивиться на нас, розпливаючись в усмішці, вартій сільського дурника. Боже, благослови дешеве вино.

Його рука тепла й сильна. Він стискає мою міцно та чемно, скоріш як на діловій зустрічі, ніж на різдвяній вечірці.

Не знаю, що мені вдіяти із собою. Усе, що б я хотіла зробити, усе буде неправильно. Як і обіцяла, я не кінчила просто на місці, але щось таки відбувається з моїм серцем. Як, у біса, узагалі могла трапитися така довбана клята халепа? Він не може бути Сариним. Він мій. Він мій уже цілий рік.

— Правда вона чудова?

Сара поклала руку на мій поперек, підштовхуючи, навіть штовхаючи мене до нього, хоче, щоб ми обійнялися, бо її відчайдушне бажання — ми маємо стати найкращими друзями. Я приголомшена. Джек нервово сміється та крутить очима, йому, очевидно, незручно від Сариної поведінки.

— Саме така чудова, як ти розповідала, — він погоджується та киває, ніби висловлюючи захоплення новою машиною свого друга. У його погляді, спрямованому на мене, промайнуло щось схоже на прохання про вибачення. Він намагається вибачитися тому, що пам’ятає, чи тому, що Сара поводиться, як підстаркувата тітонька на весіллі?

— Лорі? — Сара переводить увагу на мене. — Правда ж, він такий самий, до дрібнички, чудовий, як я й розповідала? — Вона сміється, пишаючись ним, — так і мало бути.

Я киваю. Болісно ковтаю клубок у горлі. Навіть змушую себе розсміятися.

— Звісно, він такий і є.

Сара так відчайдушно прагне того, щоб ми один одному сподобалися. Тож Джек послужливо нахиляється й торкається губами моєї щоки.

— Приємно зустрітися, — каже він. Голос ідеально пасує йому. Прохолодний, упевнений, багатий, насичений ніжною мудрою дотепністю. — Вона весь час про тебе говорить.

Я знову сміюся, хоча мене трусить.

— Таке відчуття, ніби я тебе теж знаю.

А так воно і є. Я відчуваю, ніби знала його завжди. Я хочу повернути обличчя так, щоб зустрітися з ним губами. Я хочу затягти його на одному диханні до моєї кімнати, зачинити двері, сказати, що кохаю його, зірвати одяг та плигнути з ним у ліжко, потонути в ароматі його шкіри — чистому, теплому, мов пахощі літнього лісу.

Я в пеклі. Я ненавиджу себе. Задля власної безпеки відступаю на кілька кроків від нього й борюся зі своїм нещасним серцем, щоб те припинило битися голосніше за музику.