Джозі Сілвер - Одного разу на Різдво

— вона обкрутила його навколо свого тендітного пальчика, і він уже готовий спонтанно освідчитися, коли вона вирішить, що настав слушний момент. Ви знаєте таких людей, до яких усе завжди притягується? Цих полум’яних жар-птиць, які випромінюють ауру, що вабить людей у їхню орбіту? Сара саме така. Але коли думаєте, що це робить її нестерпною, ви помиляєтеся.

Уперше я з нею зустрілася саме тут, на першому курсі універу. Я вирішила, що краще оселитися не в гуртожитку, а в тих квартирах, які пропонує знімати університет, і знайшла саме це місце. Це високий старий таунхауз, поділений на три частини: дві більших квартири внизу та наша мансарда, причіплена зверху, ніби хтось нагадався втулити її туди в останній момент. Я була просто зачарована, щойно її побачила, мої рожеві окуляри аж тиснули перенісся. Ви пам’ятаєте ту маленьку квартирку, де живе Бріджит Джонс? Саме її мені нагадало це місце, лише трохи більш занедбане й не таке шикарне. Мене чекала там сусідка — зовсім незнайома людина, з якою я буду ділити оренду. Але жоден із цих недоліків не ставав мені на перешкоді; одну незнайому людину витримати легше, ніж дивитися на цілий натовп незнайомців, що тиняються гуртожитком. Я досі пам’ятаю, як перевозила всі свої речі сходами на три поверхи, коли перебиралася туди, сподіваючись, що моя нова сусідка не зруйнує тих мрій про Бріджит Джонс.

Вона причепила до дверей вітальну записку — великими закрученими червоними літерами, розкиданими на звороті старого конверта:

Дорога моя нова сусідко!

Пішла купити якоїсь дешевої шипучки, щоб відсвяткувати наше новосілля.

Хочеш, забирай більшу кімнату, я все одно люблю жити, щоб туалет був під боком!

Цьом.

Так усе й пішло. Вона простягнула мені руку, ще коли я навіть її не бачила. Вона багато чим від мене різниться, але в нас досить спільного підґрунтя, щоб дружба спалахнула одразу. Вона неймовірна: локони, руді, мов пожежна машина, спадають майже до дупи, статура чудова, але чхати вона хотіла на те, який вигляд має.

Зазвичай такі розкішні особи, як вона, змушували мене почуватися поруч у ролі страшненької сестрички, але Сара вміє зробити так, що тобі коло неї добре. Перше, що я від неї почула, коли вона повернулася з крамнички в той день, було: «Щоб я скисла! Та ти ж копія Елізабет Тейлор! Нам на двері треба здоровезного замка вішати, бо інакше тут бунтівний натовп збереться».

Звісна річ, вона перебільшує. Не так уже я і схожа на Елізабет Тейлор. Своїми синіми очима та темним волоссям я завдячую бабусі-француженці по материнській лінії. Вона була доволі відомою балериною років до тридцяти; ми зберігаємо дорогоцінні програмки та газетні вирізки із зернистими фотографіями, які це доводять. Але себе я завжди описувала як невдалу парижанку. Успадкувавши бабусині форми, я не отримала її грації, а охайна зачіска тендітної брюнетки на моїй голові перетворилася на масу кучериків, які доводиться постійно підправляти плойкою. До того ж, я ніколи не змогла б займатися хореографією. Надто вже захоплююся шоколадним печивом. Колись мій метаболізм помститься, і тоді мені клямка.

Сара жартома зве нас «повія і принцеса». Направду, у ній ані грамульки від шльондри немає, а я й близько не вмію поводитися, як справжня леді, щоб мати право зватися принцесою. Я ж кажу: ми зустрілися десь посередині й нам весело разом. Вона для мене, як Тельма для Луїзи[3], саме тому я дещо спантеличена тим, що вона отак раптово потрапила на гачок хлопця, якого я навіть не бачила та не схвалила його кандидатури.

— Випивки в нас достатньо? — вона критично оглядає стрій пляшок, який розтягнувся вздовж кухонного столу. Вишуканою колекцією не назвеш: це те, що нам вдалося набрати на дешевих розпродажах вина й горілки в супермаркетах, але цього має вистачити, щоб зробити вечірку незабутньою. Чи то пак, до повного забуття.

— Аж надто. Народ ще із собою принесе, — заспокоюю я. — Усе буде класно.

Мій шлунок бурчить, нагадуючи, що ми з подругою зі самого сніданку нічого не їли.

— Чула? — питаю, потираючи черево. — Мої кишки просять тебе зготувати «ДС-делікатес».

Сарині сандвічі — частина міфів та легенд Делансі-стрит. Вона відкрила мені таємницю своєї святої сніданкової трійці — бекону, буряку та грибів, — і ми розробляли цю фірмову страву в найкращі часи, що видалися за ці два роки, назвавши її «ДС-делікатес» на честь нашої квартири.

Вона сміється, підводячи очі:

— Сама можеш зробити, ти ж умієш.

— Але не так, як ти.

Із задоволеним виглядом вона відчиняє холодильник.

— Таки так.

Я спостерігаю, як Сара викладає шар курятини та блакитного сиру з латуком, майонезом і журавлиною — точна наука, яку мені ніколи не опанувати. Знаю, звучить огидно, але повірте, це не так. Може, це не є середньостатистичною студентською їжею, але, відколи знайшли таке вигідне поєднання ще в універівські часи, ми завжди намагаємося тримати ці продукти у своєму холодильнику. Це, можна сказати, наша звична їжа. Ну, ще морозиво й дешеве вино.

— Уся суть саме в журавлині, — кажу після першого укусу.

— Тут справа в кількості, — відповідає вона. — Даси забагато журавлини — і ось тобі бутерброд з варенням. Забагато сиру — і ти облизуєш тінейджера в брудних шкарпетках.

Я збираюся вкусити сандвіч знову, але вона підстрибує та хапає мене за руку.

— Чекай. Треба випити, щоб набратися святкового настрою.

У мене виривається стогін, коли я здогадаюся, що вона зараз зробить.

А вона дістає два низьких келихи, нечутно сміється та заглядає вглиб шафки. Там, за пачкою пластівців, ховається вкрита пилом пляшка.

— Чернеча сеча, — каже вона, наливаючи нам по ритуальній порції. Насправді, це бенедиктин, старий трав’яний лікер, який дістався нам разом із квартирою. Етикетка на пляшці твердить, що трунок містить особливу суміш таємних трав і спецій, але на першій же дегустації, щойно після переїзду, ми дійшли згоди: одним із таємних інгредієнтів точно має бути сеча ченця бенедиктинця. З того часу й дотепер, зазвичай на Різдво,