Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

Срібне світло падало на сумне гілля її, й падаючі від нього тіні, мовби продовження його, переломлюючись об зустрічні дерева, лягали безкінечною драбиною на землю. Вітер злегка погойдував верхів’я, і коли подорожній, трохи проїхавши, озирнувся назад, то йому здалося, що який-небудь неприязний дух, прибравши дикого, величного образу, повільно слідував за ним, сумно погойдуючи похмурою бородою й розкидаючи темно-зелені обійми свої, з наміром схопити його.

— Що ж далі сталося? — спитав він принишклого оповідача, намагаючись подолати невільну боязкість.

— Що? Сутужно довелося панові: розпустив усю свою двірню, став схимником[41] і як відправив п’ятдесят дві панахиди за упокій душі диякона, тоді тільки стихло чудо. Куди вже подівся після того схимник, цього ніхто не скаже вам. Днів за три до Купала[42] капає з цього дерева день і ніч роса. Подейкують ще, що й занапащена чиясь душа таскається лісом. Теща розповідала років за чотири, коли була ще при пам’яті, що зустріла одного разу в лісі диявола в червоному жупані, в якому ходив і покійний пан… Цоб, цоб, цобе! гей! Ось ми, добродію, й приїхали.

Лапчинський побачив дійсно перед собою низенькі ворота, рідко вбиті впоперек покладеними дошками, які й тепер можна бачити майже у кожного малоросійського поселянина. Гавкіт собак залився по лісу, й стара жінка, в накинутому на плечі кожуху, вийшла відчинити ворота. Очам нашого подорожнього представилось невелике дворище, обнесене парканом з очерету, кілька сараїв і хлівів, укритих таким же очеретом, і звичайна малоросійська хата. У дворі навалений був ворох вуликів, з котрих багато розвішані були на деревах, що нагинали з усіх сторін задумливі гілки свої у двір, буцім низьке буколічне життя[43] його могло доставити їм, величним, цікаве видовище. Позад двору тяглася ще якась будівля, котру за темрявою не можна було розпізнати. З усього можна було виснувати, що садиба ся належала дуже заможному козакові; у тодішні часи не у всякого могла знайтися подібна пишність. Поки господар займався вивантаженням свого в’юка, Лапчинський мав доволі часу роздивитися внутрішність цього житла. Все у ньому було майже так само, як і нині у простолюдинів Малоросії: проти дверей кілька вікон, перед ними стіл, на котрому помітив він житній хліб і сіль, які не знімалися з нього ніколи, на знак того, що гість у всякий час може знайти гостинне прийняття собі. Всю кімнату обходили липові, широкі й вузькі, лави; біля дверей громадилася піч з отвором унизу, заслоненим густою решіткою, з-за котрої визирали кури, гуси, індики та свійські кролики. Кожен із сих безсловесних пожильців метушився по-своєму: скиглив, квоктав, гоготав і давав знати, що він анітрохи не останнє з творінь. На підлозі хлопчак років чотирьох гупотів величезним соняшником по перекинутому горщику, тоді як другий, роком старший, душив за горло кота, наспівуючи якусь пісню, котру, певно, від частого повторення його матері, завчив навіки. Перед великою окованою скринею сиділа дівчинка років одинадцяти, тримаючи на руках немовля, яке плакало з усіх сил, дарма, що вона, прагнучи забавити його, побрязкувала величезним замком і страхала малятко зайшлим гостем. На стіні висіли: серп, шабля, рушниця, котрої замок був розгвинчений і лежав біля неї на полиці, ймовірно відкладений для полагодження, сокира, турецький пістоль, ще рушниця, неклепана коса[44] й коротенька нагайка — знаряддя, що з незапам’ятних часів вічно ворогували між собою і котрі незбагненна людина змушує миритися, попри несхожі їхні властивості.

— Прошу не погніватися, добродію, що змусив вас чекати трохи! — сказав, зайшовши, господар. — Так клятий ярмарок ошелешив мене, що досі в голові базар ходить. Щастя ще, що старої моєї немає вдома, а то б вона вимила мені голову. Вдома тільки нас: я та теща.

При сьому слові увійшла та сама стара, котра відчиняла ворота. З якимось сумним почуттям роздивлявся її подорожній: здавалось, перед ним стояла жертва могили, в якій сильна природа зумисне утримувала життя, щоб показати людині всю нікчемність довголіття, до якого так жадібно линуть її бажання. Могильна байдужість розливалася на всіяних зморшками рисах її. Ні іскри якої-небудь жвавості в очах! мутні, вони спрямовувались іноді на нього; але той би обманувся, хто прочитав би в них що-небудь схоже на цікавість. Вони ні на що не дивилися; їм все здавалося пливким, як людині, що не зовсім прокинулась. Поки віддавався він таким почуттям, стара відправилась на піч, завсідне своє мешкання, весь світ свій, котрий так само здавався їй просторим і людним, як і всякий інший; а господар звернувся до дітей своїх.

— От так Федот! — казав він, піднімаючи однією рукою під стелю хлопчика з соняшником. — Де ти взяв такий страшний сонях?[45] Та цим ти як-небудь людину вб’єш. Ти що там робиш, Карпе? кота душиш? Якого ж я тобі гостинця привіз! Ходи мерщій, собачий сину! чого ж ти стоїш і рота роззявив? От, як бачите, добродію, сто разів торочу, що я його батько: досі не вірить, ледащо![46]А ти, плаксо, довго ревтимеш? А дайте мені батога, ось я його! Давай його сюди, Марусю; я зараз за віконце: хай там з’їдять його вовки або ляхи…

— Тебе-таки, земляче, Бог наділив дітьми? — сказав гість наш своєму хазяїну.

— Так, не без того, мосьпане! всіх-тο їх у мене семеро. Двоє вже оженилися на чужій стороні, тільки чорт знає яке придане взяли за нареченими: по сажені землі, на котрій нічого не родиться, крім полину та бур’яну. Чого ж ти, Федоте, не скажеш дякую? Пан дає пряника, а він і не вклониться. Не звольте цілувати його! в нього вся мармиза вимазана попелом. Був мені з ним чималий клопіт. Почув, що їду на ярмарок: «Візьми й мене, тату!» — «Та куди я тебе подіну? там тебе задавлять!» — «Ні, не задавлять, візьми та візьми!» — «Та там тепер стільки циган, що ще вкрадуть тебе, і тоді шукай вітру в полі». — «Візьми, та й тільки!» Що робитимеш? плачу такого учинив, що Боже збав! Насилу вгамував його обіцянкою привезти медового коня з золотою головою. Ну, Марусю, матері нічого дожидатися: давай-но нам вечеряти; баба вже, певно, спить! Так до кого, добродію, — продовжив він, притьмом обернувшись до гостя й сідаючи за стола, — кажеш ти, ідеш? У мене під старість голова як діряве відро: скільки не лий води в нього, все пусто; скільки не втокмачуй розумних речей, все забуде.

— Як, земляче? хіба я не