Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

ледь не кожен погоджувався, а тепер усі боягузливі стали. Мало хто здогадується, а ще менше тих, хто йде до кінця та наважується довести, — Ґаад із задоволенням потер долоні. — Ти виграв. Приклади поріз до карти, яка на тебе дивиться.

Юнак обрав ту, що лежала посередині.

Крапля його крові розтеклася, пробігла, забарвлюючи всю карту червоним, лишаючи білим лише обрис тонкої, як волосина, дуги між двома берегами. Ґаад подивився на неї та знову розсміявся.

— Авжеж, авжеж! Хіба цілований мавкою міг отримати якогось іншого дарунка?

— Що за малюнок? — спитав Северин. — Що він означає?

— Я ж казав: ти забудеш про цю розмову. Який сенс розповідати? Дізнаєшся, коли настане час.

Карти розтанули в повітрі, а разом з ними і гарний настрій Ґаада.

— Нашу зустріч закінчено, — він махнув рукою, втративши до Северина будь-яку цікавість. — Йди. Калиновий міст чекає.

Оселедець із протилежного краю столу підстрибнув у казанку, пірнув до глечика з олією, шубовснувся до сільнички, а звідти стрімко перелетів до господаревого рота. Чоловік ковтнув оселедця, не пережовуючи, та витер вуса долонею.

— Прощавайте...

— До побачення.

Ґаад глянув на порожній кухоль і той зійшов свіжим пивом.

Джура, вже нічому не дивуючись, подався у вказаному напрямку, де починалася темна вода, від якої здіймалася завіса густої пари. Над водою біг благенький місточок без поручнів, такий вузький, що тільки одна людина водночас могла пройти по ньому. Край його губився десь у молочній завісі. Северин озирнувся: хата зникла разом із садком, столом і господарем, а над лукою клубився сизий мрич.

Юнак обережно ступив на дивний місток, що його було сплетено з гілочок та стиглих грон калини. Кожним кроком Северин чавив кілька червоних ягідок, і за лічені хвилини його ноги забарвилися так, ніби він ішов калюжами крові. Джура ступав обережно, розставивши руки як канатоходець, намагаючись не втратити рівновагу, бо місточок постійно прогинався і похитувався. Будь-який необачний рух міг призвести до падіння.

Далеко внизу шепотіла Пучай-ріка. Місток тягнувся над тихим нескінченним туманом, навколо було глухо, як у печері, і коли гримнув грім, джура ледь не гепнувся від несподіванки. З темного неба вдарила злива. Важкі холодні краплі полилися стіною, збиваючи ягоди з мосту. Нога Северина ковзнула і він завмер, ледь не втративши рівновагу.

Скільки йому йти? Коли це все скінчиться?

Відповідь примчала на блискавці. Ніколи джура не бачив її так близько! Громовиця розрізала небо на клапті, розтеклася блискучою лозою, лизнула міст та вдарила прямо у джуру. Тіло смикнуло від страшного болю і юнак відчув, як летить у безодню.

Вітаю, Северине. Ми з тобою потоваришуємо.

***

Він отямився біля вогнища.

У голові макітрилося, на грудях лежала жменька землі. Северин кілька разів кліпнув очима і підвівся на ліктях.

— Повернувся! — Соломія кинулася до нього, стиснула в обіймах.

Ліс навколо гуготів, сповнений розмаїттям нічних звуків. Хмиз у багатті перетворився на купку розпеченого вугілля.

— Справу зроблено? — Захар допоміг піднятися.

— Я... підписав.

Відьма зітхнула.

Там, де мав увійти ніж, була гладенька шкіра. Не дивуючись, юнак узувся, накинув сорочку, поправив черес; подивився на руки, обережно провів ними у повітрі; підняв обличчя до зірок, вдихнув глибоко. Він не відчував змін ані в собі, ані у світі навколо. Тільки холодна порожнеча у грудях.

— Вітаю на вовчій стежці, Северине.

Захар простягнув срібну клямру з відлитим обрисом вовка, відзнаку джури, який пройшов ініціацію. Далі — тільки Орден. Северин так довго чекав цієї миті, що не відчував ані дещиці радості.

— Батько не приїхали? — він знав відповідь, проте все одно спитав.

— Ні.

Юнак кивнув і закусив губу. Соломія знову обійняла його та прошепотіла на вухо:

— Але прийшов дехто ще.

Джура озирнувся. На мить здалося, що то стояла його мавка...

Але то була не вона. Минуло п'ять років із останньої зустрічі, але Северин одразу впізнав гостю. Дівчина завмерла біля дерева неподалік: вбрана у довгу вишиту сорочку, тонкий стан обіймала плетена крайка, на двох косах короною спочивав вінок.

— Давно не бачилися, Северине.

Навіть при малому вогні він роздивився різний колір її очей.

— Привіт, Ліно.

Дівчина наблизилася, простягнула йому чашу, повну холодної води, і джура із насолодою напився.

Уперше Северин побачив Ліну, коли мав п'ять років. Він два тижні жив у Соломії та вже кілька разів безуспішно намагався втекти на пошуки батька.

Відьма жила окремо від громади села Старі Сади на кордоні з лісом. Її відвідувачі завжди шанобливо чекали біля тину, допоки не покличуть. Але кирпата дівчинка зайшла на подвір'я як до себе додому, по-свійськи шикнула на відьминого кота на прізвисько Хаос, окинула Северина зверхнім поглядом і спитала:

— А ти ще хто такий?

Соломія наказала йому називатися небожем Тарасом, який приїхав до тітки на тривалу гостину, тому Северин так і відповів.

— Я — Ліна, — відрекомендувалася дівчинка. — Скільки тобі років?

— П'ять.

— Мені вісім, ха! Я старша за тебе. Де твої батьки?

Батько суворо заборонив розповідати стороннім, що він із родини характерників, тож Северин довго думав, як йому краще відповісти.

— Поїхали за кордон.

— Справді? І куди це?

— До Великої держави Литовської, — відповів Северин перше, що на думку спало, і додав швидко, аби перевести розмову на іншу тему: — А чому у тебе різні очі?

Райдужка її лівого ока була яскраво-зеленою, а права — темно-карою. Великі очиська небезпечно спалахнули.

— Бо це — очі відьми! — відповіла гордо дівчинка.

— Одне бачить наш світ, а друге — Потойбіч!

— Ого, — він і не знав, що різні очі звуться

відьомськими. — І що ти зараз бачиш оком