Олег Геннадійович Сенцов - Жизня

Хлопчикові, який скаче на одній нозі й наздоганяє дідуся-велосипедиста, геть байдуже, який вигляд це має збоку, — він поспішає, йому ніколи, його переповнює. Я не хочу бути повільним, не хочу нікуди не поспішати. Я ніколи не хочу думати про те, який вигляд маю збоку. Хочу, щоб мене переповнювало. Нехай дитинство й минуло, але я стрибатиму на одній нозі.

Больнічка

 Усім, кому пощастило народитися в СРСР, власне як і тим, кому не пощастило народитися в тій країні, але вони все одно народилися, доводилося хоч раз у житті — або й не раз, і не двічі — лежати в тамтешніх больнічках. Я лежав тільки в дитячих, у дорослих не довелося, та я не думаю, що там щось дуже відрізняється. У ранньому дитинстві, до своєї болячки, лежав нечасто, тільки раз, після неї — уже постійно.

Шестирічний хлопчик ударився пахвою об спинку стільця, стрибаючи зі столу (навіщо він це зробив, незрозуміло, але тоді, мабуть, для нього це було дуже важливо), і в нього під пахвою виросла гуля, досить велика. Щоб вона боліла, то ні, але заважала руці, лякала хлопчика і його маму своїм грецько-горіховим розміром. Коли традиційні засоби сучасної медицини у вигляді бабів-повитух, примочок і замовлянь не допомогли протягом місяця, довелося вдатися до крайнього засобу — у вигляді хірургічного відділення й однойменного втручання.

Він не пам’ятає, як лікар гримав на маму, пам’ятає лише кисневу маску, як у пілотів, над обличчям і слова: «Зараз політаємо». Два тижні потім хлопчик ходив коридорами лікарні, притискаючи шахівницю до здорового боку, і вишукував чергову жертву, яка поки що вціліла від його чіплянь і розгромів. Кажуть, тим хлопчиком був я.

Перелічувати всі дрібні дитячі поранення, синці, подряпини й забої — тоді багато з цього називали вавками — не вистачить і книжки, та й будь-який порядний чоловік може своїми дитячими ранами заповнити не одну сотню сторінок, до того ж це нікому не цікаво, мені самому — теж. Усе це нормально для нормального хлопчика. Так було й у мене, але потім, коли прийшла хвороба, я перестав називатися нормальним. Я став називатися хворобливим.

Раніше я не розумів дурного тосту «За здоров’я!». Поки був молодшим, узагалі не розумів, коли з’явилися діти, почав розуміти його варіант — «За здоров’я дітей!», адже відомо, що найголовніше — це вони, а найцінніше, що в них є, — це воно. Та не обов’язково за це щовечора напиватися в дим, але обов’язково постійно за цим стежити й про це пам’ятати. Кожен день і навіть деякими ночами.

У дитинстві ти не розумів, чому так кричала мама, коли сусідський хлопчисько забіг у твій дім раніше за тебе й видав: «Тьотю Люсю, ваш син розбився!». А забіг він швидше за тебе, бо ти тоді не те що бігти — ти йти не міг і старався не дивитися на розідрану ногу, а великові було ще гірше, а його теж треба тягти, і поки що навіть не боляче, просто відчуваєш мокру шкарпетку, і нога…

А ота тьотя-вчителька не була винна. Ну не знала вона, що затримається на три години в магазинах, і зима наче не така вже й люта була, та й діти, яких вона повезла на екскурсію, якщо їх достатня кількість, на вулиці завжди знайдуть, чим себе розважити, тут є дерева, тротуар, автомобілі їздять — словом, не нудно. Ну, промерзли трохи — з ким не трапляється, адже ж не всі потім захворіли! У мене застуда після тієї шкільної поїздки. Звичайна застуда, нічого дивного, швидко оговтався. У понеділок уже й до школи пішов — п’ятий клас, ще вчитися й учитися, пропускати не можна. Тільки ноги чомусь не розгинаються до кінця — навіть цікаво, хоч і трохи незручно, тільки б батьки не помітили. У вівторок хлопчикові щось знову погіршало — хай лежить у ліжечку. Каже, що ноги ниють, — на погоду, певно… Хлопчик зостався сам, але встати вже не зміг. Добре, що на обід приїхав батько, — спокійно відніс хлопчика в авто й повіз у больнічку. Там, теж спокійно, повідомили: добре, що ви привезли його не в середу, бо потім би до скону катали у візочку.

Гадаєте, що ревматизмом, поліартритом і міокардитом не можна захворіти одночасно і в одинадцять років? Заліковуйте застуди — і не прагніть це перевірити.

Якихось шість тижнів постільного режиму, ще шість тижнів — звичайного, і ви практично вільна людина — можете їхати в санаторій хоч і на півроку. І хлопчик поїхав. А потім ще раз, а потім ще. За дрібні помилки іноді доводиться платити багато. І особливо багато, якщо це здоров’я дітей.

У санаторіях завжди було весело — таке собі маленьке, спільне й у міру самостійне життя дітей. Невеличка, м’якенька школа життя. Розповідати про неї багато немає ні місця, ні бажання. Найцікавіше з того, що було, — бігати за хвилею. Той санаторій був на березі моря, берег — піщаний і пологий, хвиля прибою — довга, а під час шторму ще довша — метрів десять-п’ятнадцять, а біля корпусу — невеликий пірс, дерев’яний і на палях. Коли під час шторму хвиля починала котитися назад, то треба було бігти за нею до моря вздовж пірса і в найдальшій точці хапатися за поручні й підгинати ноги. Хвиля з гуркотом і бризками летіла над тобою, назад на берег, а ти висів, чекав, поки вона повернеться й знову оголить дно, — тоді ти стрибав і мчав назад, а море бігло за тобою — хто швидше. Цікавішого атракціону в дитинстві в мене ніколи не було! Якщо ти був крутий і тобі пощастило з хвилею, і ти добігав майже до самісінького краю пірса, то міг довго висіти, ловлячи зручний момент для повернення. Якщо ж ти не був крутий, а трохи гальмо, або просто тобі не пощастило — з хвилею чи батьками, то ти йшов додому, тобто в корпус — перевдягатися. У цьому корпусі вночі працював інший класний атракціон із підлітково-еротичним ухилом — лазіння між балконами четвертого поверху в кімнати до дівчаток. З ними можна було потусувати й удень, але це не те, уночі все зовсім інакше. І навіть якщо дівчатка були так собі й удень ти на них навіть не зважав, то вночі, коли ти потрапляв до їхньої кімнати (пускали в будь-який час і в будь-який номер — у них, схоже, був свій улюблений, жіночий, атракціон — чекати), все ставало геть іншим, значно цікавішим і привабливішим… Коротше, звичайний, нормальний початок статевого дозрівання.

Словом, у кого які були санаторії в цьому житті, а в мене — з атракціонами. Та я хотів розповісти не про це. А про одну больнічку. Про останню дитячу больнічку в моєму житті, точніше — у моєму дитячому житті.

Так от, больнічка як больнічка, цілком пристойна — обласна, і люди в ній добрі працюють, і лікарі теж хороші, і операції роблять важливі, і діточок рятують, і навіть лікують декого. І роблять там операцію, дуже потрібну операцію, якщо до неї дійшло й без неї не обійтися — треба робити, а то потім гірше буде — все життя доведеться ходити й гундосити з кінським обличчям і відкритою щелепою. Я говорю про видалення мигдалин. У простолюдді, звідки я, власне, вийшов і не відділяю себе від нього, цю операцію називають просто — рвати гланди. Так-от, якщо вам або вашим дітям колись запропонують операцію з видалення мигдалин — не вірте: вам або їм рватимуть гланди!

Мені запропонували зробити цю операцію трохи запізно — уже виповнилося чотирнадцять років, але я досі залишався хворобливим хлопцем, часто хапав ангіни