Тосікадзу Кавагуті - Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті

даремно не повірила. Припустилася помилки й тоді, коли схопила жінку за руку й спробувала силою зрушити її зі стільця. Та навіть попри те, що я кричала: «Допоможіть!», дівчина не звертала на мене уваги, а тепер, ніби нічого й не трапилося, запитує жінку, чи не бажає вона ще кави! З якого дива привидові хотіти кави?» Та спромоглася сказати лише:

— Ви, мабуть, жартуєте!

Проте впевнений потойбічний голос відразу відповів:

— Так, дякую.

Це сказала жінка в білій сукні. А потім несподівано тіло Фуміко значно полегшало.

— О-ох…

З неї зняли прокляття. Фуміко, тепер уже вільно відсапуючись, стала на коліна й поглянула на Казу.

Та відповіла їй таким самим поглядом, мовби хотіла запитати: «Ви хочете щось сказати?», і байдуже знизала плечима. Жінка в білій сукні відсьорбнула свіжої кави й мовчки повернулася до своєї книжки.

Поводячись так, ніби не трапилося нічого надзвичайного, Казу пішла на кухню поставити на місце кавову карафку. Фуміко знову потягнулася до плеча тієї страхітливої жінки. Її пальці відчували її шкіру. Ця жінка тут. Вона існує.

Намагаючись осягнути ту химерщину, яка щойно з нею скоїлася, вона почувалася вкрай спантеличеною. Вона відчула все на собі — із цим годі було сперечатися. Тіло Фуміко притиснула до землі якась невидима сила. Доки мозок шукав бодай якесь логічне пояснення, її серце вже зрозуміло ситуацію настільки добре, що скажено перекачувало галони крові по всьому її тілу.

Вона підвелася і, відчуваючи легеньке запаморочення, підійшла до барної стійки. Казу саме повернулася з кухні. Фуміко досі почувалася збентежено.

— Вона справді привид? — запитала вона Казу.

— Так, — просто відповіла дівчина й почала насипати цукор до цукорниці.

Для Фуміко це був приголомшливий досвід, який вона пережила вперше. А для Казу — такий самий буденний епізод, як і насипання цукру до цукорниці.

«Отож, зі мною трапилося щось геть неймовірне!» Фуміко все ще шукала пояснення. «Якщо привид… і прокляття… справжні, то шанс повернутися в минуле, мабуть, теж реальний!»

Переживши прокляття, Фуміко, яка до того сумнівалася, що можна повернутися назад у часі, тепер щиро вірила: повернутися в минуле можливо. Утім, була одна проблема.

Уся заковика в тому правилі — повернутися в минуле можна, лише сидячи на певному стільці. А на тому стільці саме сидів привид жінки. «Вона не зважала на мої слова. А коли я спробувала підняти її силою, вона прокляла мене. Що ж робити?»

— Вам просто треба зачекати, — сказала Казу, ніби прочитала думки Фуміко.

— Що ви маєте на увазі?

— Щодня вона один раз виходить до вбиральні.

— Привиду треба ходити до вбиральні?

— Доки її немає, ви можете посидіти на її місці.

Фуміко уважно подивилася на Казу. Дівчина ледь помітно кивнула. Схоже, це був єдиний вихід. А от чи дійсно Фуміко було цікаво, чи треба привидові ходити до вбиральні, чи вона просто пожартувала, Казу не знала, тому вирішила не відповідати. Її обличчя знову набуло незворушного виразу.

— …

Фуміко глибоко вдихнула. Ще мить тому вона шукала рятівну соломинку. Тепер ця соломинка була в її руках, і вона нізащо не збиралася її випускати. Колись читала про чоловіка, який завдяки одній соломинці став мільйонером. Якщо вона хотіла домогтися свого, не можна було проґавити шанс.

— Гаразд… Я почекаю. Я почекаю!

— Добре… Але зважте, що для неї немає різниці між днем і ніччю.

— Так… Добре, я почекаю. — Фуміко міцно вчепилася за свою соломинку. — О котрій ви зачиняєтеся?

— Зазвичай ми працюємо до восьмої вечора. Та якщо ви вирішите почекати довше, можете залишатися стільки, скільки забажаєте.

— Дякую!

Фуміко сіла за столик, який стояв посередині. Повернула стілець, щоби стежити за жінкою в білій сукні. Схрестила на грудях руки й важко втягувала носом повітря.

— Я дочекаюся, коли звільниться той стілець! — сказала Фуміко, не відриваючи очей від жінки в білій сукні.

Та, як і раніше, читала свою книжку.

Казу ледь чутно зітхнула.

Дзень-дзелень.

— Вітаю… Добрий вечір! — привіталася Казу своїми звичними словами.

У відчинених дверях стояла жінка. На вигляд їй було ледь за сорок.

— Когтаке!

Жінка на ім’я Когтаке була одягнена в темно-синій кардиган, під ним мала уніформу медсестри, а на плечі тримала звичайну сумку. Дещо захекана, ніби всю дорогу бігла, вона притулила руку до грудей, наче хотіла вгамувати своє дихання.

— Дякую, що зателефонувала, — сказала вона. Говорила швидко.

Казу всміхнулася, кивнула й зникла на кухні. Когтаке ступила два чи три кроки до найближчого до входу столика й зупинилася біля чоловіка на ім’я Фусагі. Здавалося, він узагалі її не помітив.

— Фусагі, — сказала Когтаке лагідним голосом, до якого зазвичай вдаються, розмовляючи з дітьми.

Спершу Фусагі не відреагував, ніби й не почув, що його покликали. Та помітивши боковим зором когось поруч, він повернувся до жінки з порожнім виразом обличчя.

— Когтаке, — пробурмотів він, упізнавши її. І начебто здивувався. — Що ти тут робиш?

— З’явилася вільна хвилинка, вирішила випити кави.

— А… ну, добре, — відказав Фусагі.

Він знову опустив очі й повернувся до свого журналу. Когтаке, не відриваючи від нього погляду, сіла на вільний стілець навпроти. Фусагі ніяк на це не відреагував і незворушно перегорнув сторінку журналу.

— Чула, ти останнім часом частенько сюди заходиш, — сказала Когтаке, оглядаючи всі закутки кафе, ніби відвідувач, який потрапив сюди вперше.

— Так, — просто відповів Фусагі.

— Отже, тобі тут подобається?

— Ох… не зовсім…

Фусагі заперечив тоном, який означав, що насправді йому подобалося це кафе. На його губах з’явилася легенька посмішка.

— Я чекаю, — прошепотів він Когтаке.

— Чого чекаєш? — запитала вона.

Фусагі обернувся й подивився на столик, за яким сиділа жінка в білій сукні.

— Доки вона встане зі свого місця, — відповів він. Його обличчя по-хлоп’ячому загорілося.

Фуміко не мала наміру підслуховувати, але кафе було невеличким, тому вона добре почула, що сказав Фусагі.

— Що?! — вигукнула вона приголомшено, почувши, що Фусагі теж чекає, доки жінка в білій сукні піде до вбиральні, аби й собі повернутися в минуле.

Когтаке обернулася на її вигук, а Фусагі анітрохи не звернув на неї уваги.

— Справді? — запитала Когтаке.

— Так, — коротко відповів він, відсьорбнувши своєї кави.

«Будь ласка, нехай у мене не буде суперника». Фуміко стривожилася.

Зрештою… Вона відразу зрозуміла, що це саме вона в невигідному становищі, якщо в них обох одна мета. Коли Фуміко зайшла до кафе, Фусагі вже був тут. Оскільки він прийшов першим, то першим мав і сісти на того стільця. Фуміко була ввічливою й не збиралася лізти поза чергою. Жінка в білій сукні виходить до вбиральні лише раз на день, тому щодня був лише один шанс посидіти на тому стільці.

Фуміко хотіла повернутися в минуле негайно. Думка