Тосікадзу Кавагуті - Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті

щипало голу шкіру. Але жінка була вдягнена в сукню з короткими рукавами, і ніде не було видно її куртки. Фуміко відчувала: тут щось не так. Та ніколи було цим перейматися.

Фуміко звернулася до жінки:

— Ем-м… Даруйте, чи можу я попросити вас помінятися зі мною місцями?

Вона щосили стримувала нетерплячку. Була впевнена, що говорила ввічливо й не сказала нічого образливого. Однак жінка в білій сукні зовсім не звернула на неї уваги. Ніби й не чула. Це дещо спантеличило Фуміко. Часом людина так поринає в книгу, що не чує нічого навколо. Певно, річ саме в цьому.

Вона спробувала знову.

— Агов?.. Ви мене чуєте?

— …

Жінка в білій сукні все одно не відповідала.

— Ви марнуєте час, — несподівано сказав хтось за спиною Фуміко.

Це була Казу. Фуміко не відразу зрозуміла, що вона мала на увазі. «Ви марнуєте час».

«Я лише хотіла попросити її поступитися мені цим стільцем. Чому це я марную час? Невже я змарнувала час, увічливо попросивши її? Заждіть… Можливо, це ще одне правило? Невже є ще якісь правила? Якщо це справді так, то вона могла б сказати щось розумніше, ніж “ви марнуєте час”»…

Такі думки заполонили голову Фуміко. Але вона запитала лише: «Чому?» — з по-дитячому безпосереднім виразом обличчя.

Казу поглянула простісінько їй у вічі.

— Тому що та жінка… привид, — надзвичайно серйозно сказала вона.

Не було схоже, що вона бреше.

У голові Фуміко знову зароїлися думки.

«Привид? Справжній привид, який завиває страшним голосом? Як той, що влітку з’являється під плакучою вербою? Вона сказала це так буденно — може, я щось недочула? Але яке ще слово схоже на “привид”?»

Голова Фуміко тріщала від безлічі сплутаних думок. Та вона знову поставила просте запитання:

— Привид?

— Так.

— Ви мене розігруєте.

— Ні, чесно, вона справді привид.

Фуміко спантеличено вклякла. Їй не хотілося розпитувати, чи дійсно існують привиди. Краще цього не знати. Проте змиритися з тим, що жінка в білій сукні привид, було неможливо. Вона здавалася надто реальною.

— Послухайте, я можу чітко…

— …її бачити, — довершила Казу, ніби знала, що збиралася сказати Фуміко.

Фуміко почувалася ні в сих ні в тих.

— Але…

Не замислюючись, Фуміко простягнула руку до плеча жінки. Вона вже хотіла її торкнутися, коли Казу сказала:

— Ви можете торкнутися її.

Казу знову мала готову відповідь. Фуміко поклала руку жінці на плече, пересвідчившись, що й справді може її торкнутися. Жодних сумнівів, вона відчувала плече жінки й тканину сукні, що прикривала її шкіру. Неможливо було повірити, що ця жінка привид.

Фуміко обережно забрала руку. Відтак ще раз торкнулася плеча жінки. Повернулася до Казу, ніби хотіла сказати: «Я точно можу її торкнутися. Називати її привидом — справжнісіньке божевілля!»

Однак обличчя Казу залишалося незворушним.

— Вона привид.

— Справді?! Привид?

Фуміко кивнула в бік жінки й доволі зухвало подивилася в обличчя Казу.

— Так, — упевнено відповіла дівчина.

— Неможливо. Не вірю.

Фуміко не могла повірити, що жінка, яка сиділа перед її очима, була привидом. Якби вона могла бачити її, але не мала змоги торкнутися, то, напевно, повірила б. Але ж ні. Фуміко могла торкнутися жінки, і та мала ноги. Назви книжки, яку вона читала, дівчина ніколи не чула. І все ж книжка видавалася цілком звичайною, з тих, які можна придбати будь-де. Отож, у Фуміко з’явилася теорія.

Насправді неможливо повернутися в минуле. Це кафе не може перенести вас назад у часі. Це лише рекламний хід, щоб заманити більше клієнтів. Узяти хоча б ті нескінченні осоружні правила. Вони — лише перша перепона, яка примушує охочих повернутися в минуле відмовитися від свого задуму. Якщо ж відвідувачі здолали цю першу перепону, перед ними відразу постає друга. Їм розповідають про привида, аби налякати й змусити відмовитися від цієї ідеї. Жінка в сукні просто грає свою роль. Вона прикидається привидом.

Від цих думок Фуміко стала впертою як ніколи.

«Якщо все це — брехня, то й нехай. Але я на неї не куплюся».

Фуміко звернулася до жінки в білій сукні якомога люб’язніше.

— Послухайте, це ненадовго. Будь ласка, дозвольте мені сісти тут.

Проте її слова, схоже, навіть не долетіли до вух жінки. Вона читала, анітрохи не звертаючи уваги на Фуміко.

Така її поведінка не на жарт розлютила дівчину. Вона схопила незнайомку за передпліччя.

— Стійте! Не робіть цього! — крикнула Казу.

— Послухайте! Досить! Досить ігнорувати мене!

Фуміко спробувала силою зрушити жінку в білій сукні зі стільця. І тоді це сталося…

— ?!

Жінка в білій сукні зненацька широко розплющила очі й люто зиркнула на Фуміко.

Дівчина враз відчула, ніби її тіло поважчало в кільканадцять разів. Здавалося, що на неї накинули десятки ковдр. У кафе зробилося так темно, наче горіла лише одна свічка. Пролунало якесь нелюдське потойбічне завивання.

Фуміко цілковито паралізувало. Нездатна поворухнути жодним м’язом, вона впала на коліна й зіщулилася на підлозі.

— Ай! Що відбувається? Що відбувається?

Фуміко й гадки не мала, що з нею коїлося. Казу із самовдоволеним виразом «я ж вам казала» байдуже відповіла:

— Вона вас прокляла.

Почувши слово «прокляла», Фуміко не відразу зрозуміла, про що мова.

— Що?.. — простогнала вона.

Не в змозі чинити опір цій невидимій силі, яка, здавалося, щоразу дужчала, Фуміко притислась обличчям до підлоги.

— Що?.. Агов?.. Що це таке? Що відбувається?

— Це прокляття… Ви не послухали мене й зробили те, що зробили, а вона прокляла вас, — повторила Казу, повертаючись на кухню.

Фуміко залишилася розпластаною на підлозі.

Лежачи долілиць, вона не бачила, як Казу пішла, але добре почула одним притиснутим до підлоги вухом, як віддалялися її кроки. Обличчя напружилося, а все тіло тремтіло так, ніби на неї вилили крижану воду.

— Що? Ви, мабуть, жартуєте. Погляньте на мене! Що мені зробити?

Відповіді Фуміко не отримала. Вона почала здригатися.

Жінка в білій сукні зі страхітливим виразом обличчя спопеляла її поглядом. Вона видавалася зовсім іншою людиною, не тою, яка ще кілька хвилин тому спокійно читала книжку.

— Допоможіть мені!.. Благаю, допоможіть! — закричала Фуміко в напрямку кухні.

Можливо, почувши її крики, Казу незворушно повернулася. Фуміко не бачила цього, але та тримала в руці скляну кавову карафку. Дівчина почула, що до неї наближаються кроки, але зовсім не розуміла, що коїлося. Спершу ті правила, потім привид, а тепер — прокляття. Це страшенно спантеличувало.

Казу навіть не натякнула, чи збиралася вона взагалі їй допомагати. Фуміко вже хотіла щосили крикнути: «Допоможіть!»

Та саме цієї миті…

— Бажаєте ще кави? — Фуміко почула, як Казу запитала буденним тоном.

Фуміко не тямилася від люті. Ігноруючи її в такій лячній ситуації, Казу не лише не допомагала їй — вона пропонувала жінці в білій сукні каву. Фуміко була ошелешена. «Мені чітко сказали, що ця жінка — привид, і я