Вітольд Розенвальд - Минувші Дні, Вітольд Розенвальд

ДЕНЬ 1

ДЕНЬ 1 

11 Липня 

Прокинувся я від того, що хтось розсунув штори, пускаючи на мене яскраві теплі промені сонця. Спочатку навіть нічого не розуміючи, я почав оглядати приміщення в якому знаходився. Воно було не схоже на зелену туристичну палатку, в якій, як мені здавалося я і заснув. Події минулої ночі геть випали з моєї голови. Кімната була простора: навпроти ліжка, на якому я спав, стояв стелаж набитий книжками і, зліва від дверей, біля стіни, стояв білий дерев’яний столик. Біля ліжка також була маленька коричнева тумба. Над дверима висів старий годинник в вигляді кота, та показував час римськими цифрами. На стелі висіла невеличка люстра, золотистого кольору. На підлозі лежав сірий хутряний килимок. Пахло в кімнаті свіжою хвоєю. Стояли в кімнаті три вазони з квітами. Один в кутку кімнати, другій на полиці, що прибита, до стіни, біля стелажа, а третій – на підвіконнику. Глянувши в сторону вікна, помітив молоду, струнку, дівчину. Я бачив її тільки з-заду. Бачив її довге пшеничне волосся, на яке мені здавалося, я міг дивитись годинами. Вона мала ніжні ніжки, була нижчою від мене. В мене до речі зріст 1,81. Вдягнута була в білосніжну сорочку, з короткими рукавами, чорну спідницю та туфлі такого ж кольору. На шиї в неї красувалася червона краватка. Повернувшись до мене своїм милим обличчям, вона посміхнулася до мене та сказала:  

– Добрий ранок, новенький, як себе почуваєш після вчорашнього? 

– Який іще «новенький»? – спитав я, різко підіймаючись. 

Все таки встав надто швидко, як після вчорашнього відпочинку, в мене аж в очах світло пропало на деякий час. Я підняв на неї очі. Тепер мені було видно її краще. Блакитні очі, ніжна посмішка… І знайомий голос. Це була ота… Як її там звали… Олена Вольдемарівна? 

– Новенький в нашому таборі, – сказала вона не розуміючи, що саме мені не зрозуміло. – Ти приїхав сюди учора, разом з іншими дітьми та однолітками, але тобі так сильно захотілося все добре тут роздивитись і ти відстав від групи, а потім і взагалі заблукав. А ще, взяв з собою спиртні напої, випив їх, у великій кількості, мабуть, щоб не так страшно було. Ти взагалі нічого не пам’ятаєш? 

Які однолітки? Яке заблукав? Який в біса табір?! Я глянув на годинник. Він показував що вже 7:30. Друзі мабуть кинулися мене шукати. 

– Єдиний табір, який був тут неподаоеку вде закинутий як 38 років, – сказав я. – Закинутий, старий, іржавий. В нього ніхто більше не ходить. Тому, – продовжував, – скажіть мені де я зараз знаходжусь?! 

– Я не думала, що все на стільки погано… – Олена похитала головою, – сьогодні я тебе чіпати не буду. Ось, – вказала вона своїм пальцем на стіл, – твоя форма. Вдягай її і йди знайомся з хлопцями та дівчатами, я вважаю тобі це піде на користь. Мені буде дуже приємно, якщо в тебе тут з’являться друзі. 

– Але… – хотів вже заперечить я. 

– Ніяких, «але», – вона махнула рукою. 

– Послухай мене уважно, будь ласка, – приклавши руку до серця я продовжив, – я приїхав в цей ліс з друзями, ми взяли палатки, випивку, ми сиділи відпочивали. Я просто відійшов не на довго, а там мене перестріли ти і той малий. Ти мене переплутала з кимось. 

– Ти?! – аж крикнула вона здивовано. – Як ти розмовляєш зі старшою? Тебе батьки не навчили, що зі старшими потрібно говорити на «ВИ»?! 

– Ти, – я зробив акцент на цьому слові, – на вигляд старша від мене на рік чи на два, не більше, якщо ми взагалі не однолітки. 

– Мені двадцять два роки, піонере, стеж за своїм тоном. 

– А мені дев’ятнадцять, – показував руками на себе. – Не така вже й велика різниця! 

Чесне слово, я не знаю навіщо терплю цю клоунаду. Можливо це якийсь пранк, або зйомки документального фільму або серіал, де мене переплутали з новим актором? Мені якась незнайома дорікає, що я до неї звертаюсь на ТИ, а не на ВИ. Комедія. 

– Я бачила твої документи, тобі сімнадцять. Я заплющу очі на твої перші витівки. Але тільки на цей раз. І запам’ятай одне, – сказала вона обдивляючись мене з ніг до голови, – якщо в тебе багаті батьки, які через зв’язки купляють тобі імпортний одяг, то це не означає, що ти тут головніше від мене. Як же цікаво стали вдягатись люди з міста, – сказала Олена Володимирівна йдучи геть з цієї хатинки. 

Тут я взагалі рота свого закрив і просто дивився очима по п’ять копійок в стіну може хвилини дві. Почали за здоров'я, а закінчили за упокій, як говориться. Що ж, ця божевільна пішла. Моє відчуття підказувало, що треба звідси тікати. Щось тут справді не так. Мене все ще не покидала думка про сектантів – людоїдів. Відкривши двері, я швиденько почав дивитися по сторонам. В мене від побаченого відвисла щелепа. Я і справді знаходився у піонер таборі. Женька показувала нам фотографії, коли ми сиділи біля костра. Он той будиночок був вщент зруйнований, у іншого поряд не було даху. Територія була мертва. Все позаростало бур’яном, кущами, деревами. Але зараз… тут все пахло квітами, повітря було приємне, воно пестило мені лице та шию. Я оглянувся. Будиночок в якому я знаходився, був передостанній. Інші були розкидані по боках, спереду, однім словом – всюди . Нові, красиві, взагалі не мали ні чого спільного з тими, які я бачив на фотографіях в інтернеті. Оглянувся, наче нікого немає, принаймні мої очі нічого не побачили, а вуха – не почули. Ступаючи швидко за поріг, я похапцем забіг за будиночок і обережно рухався в право. Коли я хотів перебігти дорогу, так як я вже був на якійсь площі, посеред якої було два пам’ятники: один Леніна, а другий – Сталіна.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍