Arachne - Гарбузовий кошмар , Arachne

Раптом перед кожним із них почала формуватися нова реальність. Джек виявився один, у темряві. Навколо не було нічого, крім звуку його кроків мокрою землею і дивного шереху, який ставав все гучнішим. Це був страх — його власний страх самотності та безпорадності. Але він знав, що має боротися з цим, щоб урятувати своїх друзів та місто.

Темрява довкола була настільки густою, що здавалося, ніби вона поглинає його цілком. Ні місяця, ні зірок — лише непроглядна чорнота, що давить на розум і залишає відчуття абсолютної самотності. Він йшов повільно, не бачачи нічого перед собою, лише відчуваючи під ногами сиру землю, кожна його нога потопала в холодному бруді. Навколо лунав зловісний шурхіт, який наближався з кожним кроком. Це був звук, який неможливо описати — ні вітер, ні листя, але щось давнє і моторошне, ніби сам простір шепотів йому, що виходу нема.

Серце Джек билося дедалі швидше, і він відчував, як усередині піднімається паніка. Страх самотності був сильний, темний, ніби щось невідоме намагалося захопити його зсередини. Він завжди боявся залишитись один, втратити друзів і стати нікому непотрібним. І зараз цей страх був таким реальним, що він стискав його груди і змушував насилу дихати.

— Ти лише одинокий хлопчисько, — пролунав шепіт із темряви, низький і гулкий, наче чиїсь невидимі губи нашіптували це прямо йому на вухо. - Ти нічого не можеш. Ти втратиш їх усіх...

Шурхіт ставав все гучнішим, начебто багато кроків наближалося з усіх боків. Джек відчув, як по спині пробіг холодок. Він інстинктивно озирнувся, але нічого не побачив. Лише порожнеча. Темна, безмовна, але страшно відчутна порожнеча.

— Ні, — тихо сказав він собі, стискаючи кулаки. - Це не реально. То не я.

Але голос продовжував. Він ніби знав усі слабкості Джека, знав, що сказати, щоб зламати його. Темрява підступала все ближче, і Джек відчував, як вона поволі поглинає його. Це був страх, давній і безжальний, страх того, що він не зможе врятувати тих, кого любить.

Тоді Джек зупинився. Його ноги перестали рухатися, і він завмер у цій порожнечі. Він не бачив шляху попереду, але в ньому щось змінилося. Він згадав обличчя Тобі та Сари, згадав, заради чого він тут, заради чого він бореться. Вони були його світлом, силою. І цей страх — це лише ілюзія, яку він має перемогти.

- Я не один, - сказав Джек, його голос звучав твердіше, ніж раніше. — Я ніколи не був сам.

Він стиснув кулаки сильніше, і в цей момент шурхіт завмер. Темрява ніби відступила, і перед ним заблищав слабкий вогник — його власна віра у себе, у своїх друзів. Це було його випробування, і він знав, що впорається. Джек зробив крок уперед, потім ще один, і кожен його крок був твердіший і впевненіший. Страх повільно розсіювався, поступаючись місцем рішучості. Він більше не слухав шепоту, бо в ньому лунав голос його друзів.

Незабаром пітьма зовсім відступила, залишивши перед ним стежку, яка веде вперед. Джек видихнув, відчувши, як сила повертається до нього. Він був готовий зустріти все, що чекало попереду.

Тобі опинився на полі бою, де довкола нього все руйнувалося — стіни та будинки падали, вогонь палав скрізь. Це був його страх — страх перед руйнуванням та втратою всього, що йому дорого. Він відчував, що не може зупинити цей хаос, але знав, що має знайти силу.

Він стояв посеред поля бою, оточений хаосом. Полум'я лизало зруйновані будинки, які раніше були для нього рідними. Ті самі будинки, де жили його близькі, тепер перетворювалися на купу палаючих уламків. Повітря було насичене запахом диму, гаром і гірким смаком руйнування. Його серце билося швидко, відчайдушно, ніби намагаючись вислизнути від катастрофи, що насувається. Навколо нього лунали глухі удари падаючих стін, крики людей і тріск конструкцій, що руйнуються. Здавалося, що світ валиться прямо в нього на очах, і він нічого не може з цим поробити.

— Не допусти цього... — промайнув у голові його власний голос, стиснутий страхом. Тобі намагався зробити хоч щось, але його руки наче були паралізовані. Кожна спроба рухатися наче наштовхувалася на невидиму стіну безпорадності. Його погляд кидався, але все, що він бачив, — це руйнація. Він був оточений вогнем, як у пастці, і щоразу, коли намагався щось виправити, все ставало тільки гірше.

На його очах один із будинків звалився з гуркотом, залишивши тільки пил та полум'я. У цьому будинку колись жили його батьки, і вид зруйнованого будинку пронизав його серце, як гострий ніж. То був його найбільший страх — втратити все, що йому дорого. Втратити тих, кого він любить. І тепер перед його очима цей страх став реальністю. Але як би він не намагався, він не міг зупинити те, що відбувається.

- Я нічого не можу зробити, - сказав Тобі, його голос тремтів від розпачу. Відчуття безпорадності затопило його, мов хвиля, змиваючи останні краплі надії.

І все ж таки щось усередині нього ворухнулося. Він згадав Джека і Сару, згадав, заради чого вони тут, заради чого вони пройшли через усі ці випробування. Згадав, як Джек завжди вірив у краще, навіть як коли ситуація здавалася безнадійною. Згадав, як Сара не здавалася навіть у найважчих моментах. І тоді він зрозумів: він не один у цьому хаосі. Його страх — це лише випробування, і він має подолати його заради своїх друзів, заради тих, хто довіряє йому.

- Це не кінець, - сказав він собі, його голос звучав твердіше. — Я зможу це зупинити.

Тобі стиснув кулаки і, зробивши глибокий вдих, зосередився. Його серце більше не билося в паніці. Натомість він відчув приплив внутрішньої сили, наче іскра запалилася в його грудях. Вогонь навколо нього ставав менш страшним, стіни перестали падати. Цей світ — лише відображення його страхів, і тільки він сам може його змінити.

— Я не дозволю цьому статися! - крикнув Тобі, і в цей момент він ступив уперед, прямо назустріч полум'ю. Але тепер вогонь не завдавав йому болю. Навколо нього почалося тихе затишшя, стіни більше не валилися, а вогонь згасав, перетворюючись на легкий дим. Світ повільно відновлювався, ніби його воля та рішучість дали початок новому порядку.