Сергій Клемін - Легка пробіжка, Сергій Клемін

– О, боже мій!

– Так, це було жахливо.

Алекс мовчки кивнув головою.

– Але нам пощастило, – продовжила Єва, – нам пощастило, бо ми раптово звернули з шосе в бік невідомого Оазис Хілл. Щось сталося з нашим навігатором, і він випадково завів нас у це містечко. Спочатку ми дуже хвилювалися. Але потім ми зустріли деякіх мешканців, поговорили і попросили допомоги. З іншого боку, те, що вони порадили моєму Алексу, викликало в мене шок. Щоб його рани на руці повністю загоїлися, треба було пробігти навколо міста двічі. І це коли в нього текла кров!

– Що було далі?

– Він це зробив, бо у нього не було особливого вибору (ліків ми не знайшли); але після того, як він це зробив, від його ран не залишилося і сліда. Він повністью зцілився. Мешканці порадили це робити кожного дня, але не менше семи кілометрів. Ми бігали, багато бігали. Зрештою, ми повністю змінилися: навіть наша шкіра стала іншою.

– Дивно. Дуже дивно.

– Ми обидва змінилися, і Алекс по праву відзначає свій другий день народження в Оазис Хілл. Отже, ми вирішили залишитися тут, в цьому місті.

Алекс знову кивнув, підтверджуючи слова Лінди.

– Залишитися тут?

– Так. Ми не захотіли їхати. Місто дуже спокійне і комфортне. Мешканці нам розповіли, що місце, на якому розташувалося містечко, має особливу силу, точніше, має особливі «взаємодії» з часом. Ну а хто з нас не хоче назавжди зберегти свою молодість? Ось ми й лишилися.

– Але ти, чорт забирай, нас заманила в це місце!

– Тому що в цьому місті ви здобудете щастя. Коли ви зрозумієте, в чому суть, ви самі будете дякувати за це.

– Яке щастя? – огризнулася Лінда. – Ми тут постаріли на три чортові десятки років. Ми – люди похилого віку, ти розумієш це?

– Все можна виправити, – спокійно продовжувала Єва, – повторюся, це місто виникло на ґрунті давнього гігантського кратера, і час тут протікає не так, як ми звикли його відчувати. Згодом можна працювати, як скульптор із глиною: то розтягувати, то ущільнювати. Воно повністю в вашому розпорядженні, і в цьому полягає щастя, яке ви можете знайти.

– Щастя? – майже роздратовано повторив Гаррі, поправляючи сиве волосся на лобі. – Це ви називаєте щастя?

– Так, щастя.

– Боже мій!

– Щоб тут жити, треба рухатись. Чим більше ви бігаєте, тим молодшими стаєте... навіть через сотню років роблячи це, ви залишитеся молодими. Подивіться на цих людей, – Єва вказала на двох молодих чоловіків, які стояли поруч. – Ви не повірите, але їм по вісімдесят років. І у них все життя попереду. Вони самі вирішують, скільки їм жити і як їм жити. Як австрійський доктор Фройд, хоча це не дуже вдалий приклад. Достатньо робити щоденну пробіжку, щоб повернути собі сили молодості, інакше час швидко візьме своє.

Лінда і Гаррі переглянулися, не приховуючи свого глибокого подиву, в якому, втім, ховалися нотки страху та недовіри.

– Ти хочеш сказати, що ми знову станемо колишніми, якщо бігатимемо підтюпцем?

– Ну, як сказати?

– Говори, як є.

– Ви не просто повернете свою молодість, а ви зможете бути завжди молодими, – продовжив Алекс, – поки цього будете хотіти. Час тут протікає особливим чином, він забирає лише тих, хто втрачає смак до життя і перестає рухатися. Усім мешканцям цього міста давно перевалило за сотню років, але вони, як і раніше, молоді. 

Єва тихо продовжила.

– У цьому є щастя. У тому, щоб знайти свою тиху гавань, свій оазис. Повертайтесь до нас. Ви знайдете тут все. Щоденна пробіжка – не така висока ціна за вічне життя.

Лінда і Гаррі знову перезирнулися. Вони обоє виглядали глибокими старими, на обличчях яких вже відобразилася гримаса небуття. Шкіра на їхніх руках давно втратила колишню пружність, а волосся було схоже на сніг. Вони довго мовчали і не знали, що відповісти. Зрештою, неохоче вони вирішили залишитися, і всі разом пішли назад до міста. До того самого міста, з якого помчали на пікапі, як від пожежі.

Увечері на них чекала чудова вечеря в компанії друзів. Прогулянка парком, екскурсія до собору, в якому проходив концерт органної музики. До речі, Гаррі місто здалося рідним і близьким, ніби він жив тут завжди. Він почав отримувати задоволення від спілкування з місцевими жителями. Лінда це теж помітила. Але це вже її не лякало.

Вони вирішили одружитися в стінах цього червоного собору з високим шпилем. Мабуть, це було не найгірше рішення в їхньому житті. Принаймні поки про це ніхто шкодувати не збирався. А завтра… завтра розпочнеться черговий біг – вічний біг Чорної Королеви. Адже щоб залишитися на місці, треба бігти щосили.

Кінець