Сергій Клемін - Легка пробіжка, Сергій Клемін

Лінда пристебнула ремінь безпеки, проводжаючи Оазис Хілл, який зникав, як біла цятка на горизонті. Попереду на них чекала жахлива дорога та нескінченні високі хвойні дерева. Машина мчала, майже на максимальній швидкості. Гаррі непокоївся тільки через одне, аби не заглох двигун. Їх знову почало трясти через велику кількість каменів на дорозі. Двигун продовжував справно працювати, але машину все ж таки довелося зупинити. Попереду посеред дороги вони побачили кілька молодих людей, які дивно дивилися прямо на них і, судячи з усього, не збиралися йти. Могло здатися, що всі вони спортсмени – чоловіки та жінки, оскільки були одягнені в спортивні костюми. Вони вперто витріщалися на машину. Вираз їхніх майже воскових обличь, ніби говорив, ми вас нікуди не відпускали. Гаррі був рішуче налаштований. Він натиснув на педаль газу, і машина рушила їм назустріч. Ніхто з цих бовванів не зрушив з місця, більше того, їхні порожні погляди, ніби перетворилися на велику палаючу піч, яка готова спалити без залишку все, що кидає тінь на репутацію славетного міста Оазис Хілл.

Машина повільно просувалася вперед і люди рішуче накинулися на неї, обхопили її, наче зомбі із класичних фільмів жахів Джорджа Ромеро. Гаррі упіймав себе на думці, що пікап перетворився на клейку стрічку, на яку охоче липли сотні мух. Деякі руки тяглися до кабіни, намагаючись схопити за волосся Лінду, їй ледве вдалося відбитися. Інші руки намагалися розбити лобове скло. У них все вийшло б, якби не глибокі вибоїни на дорозі. Машину добряче струснуло і кілька людей впало в бік кювету. Вони не просто впали, а м’яко розсипалися на порох, як розсипаються стрункі вежі з морського піску. Гаррі ліктем відкинув ще двох, які намагалися влізти до кабіни. Вони також перетворилися на аморфні маси. Здавалося, що вся їхня плоть зсередини складається з піску.

Пісок замість крові та кісток. Один суцільний пісок.

Ще один добрий струс і інші посипалися на землю, немов легкий картковий будиночок на вітрі. Пікап прискорив рух, залишивши всіх цих людей позаду.

– Ух, невже ми відірвалися від них, – озирнулась Лінда, – не розумію, хто вони.

– Ймовірно, справжні жителі цього міста, – ледве процідив Гаррі. На його обличчі відчувалася втома. Сивий чубчик розлітався на вітрі. Лінда дивилася на нього і вперше задумалася про те, що вона їде в машині з глибоким старцем, який ледве нагадував її коханого хлопця, за якого вона хотіла вийти заміж. Минулого ранку вони обидва постаріли ще на кілька років. Ця думка не покидала її, вона, наче свердлила і вивертала розум зсередини.

Попереду раптово утворився туман, який ніби білим килимом накривав усю лісову траву. Ще кілька миль тому його не було. Не було жодного сліду. Гаррі здавалося, що туман з’явився раптово, як фотоспалах, при цьому він сам відмовлявся вірити в своє припущення. Надто це виглядало безглуздо та дивно.

Машина в’їхала в туман і він охопив її.

Лобове скло оточував суцільний білий морок, але Гаррі не відпускав педаль газу. Здавалося, ще більше пахло хвойним лісом і болотами. Лінду не залишало відчуття, що вони в’їхали в якесь чарівне місце в стилі популярних фентезійних романів Ніла Геймана або Урсули ле Гуїн. Ще кілька хвилин і пікап вибрався з цієї білої смуги. Попереду знову з’явилася дорога, над якою схилилися високі темні дерева, немов давні велетні. Машина продовжувала рух уперед.

Лінда гаряче обійняла Гаррі; вона зраділа, як дитина. Невже вони справді виїхали з цього проклятого місця! Залишилося проїхати кілька миль цією вибоїстою лісовою дорогою і вибратися на рівне широке шосе № 95. Коли вони будуть там, вони зітхнуть з великим полегшенням.

Дива не сталося.

Попереду біля дерев праворуч дороги на них дивився знайомий білборд з написом «Ласкаво просимо до Оазис Хілл. Тут на вас чекає тільки рай». Вони їхали назустріч цьому білборду. Гаррі нервово вдарив по керму лівою рукою.

– Цього не може бути, цього просто не може бути.

В очах Лінди з’явилися сльози. Вона не знаходила жодного логічного пояснення з того, що бачила перед собою. Машина прямувала до Оазис Хілл. Виходить, що всі ці милі вони не віддалялися, а поверталися до міста. Гаррі зупинив пікап і глибоко зітхнув. Вдалині на дорозі з’явилися якісь постаті. Ці люди бігли підтюпцем і, судячи з усього, не очікували побачити тут застряглий старий синій пікап.

– Ой, та це ж моя машина, – майже з радістю простяг Алекс. Він неквапливо біг разом з Євою та ще двома молодими людьми.

– Єва? – вигукнула з машини Лінда. Здавалося, вона побачила привид із білої імли. Їхні погляди зустрілися.

Усі четверо підійшли до пікапу. На їхніх обличчях, швидше, було здивування. Гаррі і Лінда вийшли з машини.

– Що тут відбувається, чорт забирай? – гаркнула Лінда. Вона була готова кинутися в бійку, не шкодуючи сил.

Єва трохи посміхнулася й винувато окинула поглядом немолоду пару з пікапа. Вона почала говорити.

– Я розумію твою стривоженість, Лінда, але дозволь мені розповісти все по порядку. – вона підійшла ближче. – Так ось. На цій машині кілька місяців тому ми з Алексом в’їхали до міста. Ми збиралися одружитися. Я не хотіла тобі про це розповідати, але з нами по дорозі трапилася страшна халепа: раптово на Алекса напали дикі собаки; вони поранили йому руку. Це сталося, коли ми зупинили машину, щоб поміняти колесо. Жодної лікарні поряд не було – тільки голе шосе, сухі чагарники та палюче сонце. Розумієш? Він стікав кров’ю. Я думала, що він загине.