Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

Вухастий Клаус стиха гигикнув.

— Це, — форкнув Артурчик, — я перебрав, припустимо. Але для краси. А що грюкотить — правда. Навіть у нас чути. Це тобі он… пощастило.

Тут на них шикнула Фліпчак — анітрохи не доброзичливо, не як на Тамару. Вона нагадала, що урок не закінчився і взагалі-то на них чекає перевірочна контрольна, тому краще б декому зосередитися і взятися за ум. Сивий Ерік демонстративно насупився і обхопив голову руками, пролунали поодинокі смішки, але Фліпчак уже гнала далі: в період княжої усобиці наше велике місто стало опорою… — і все в тому ж дусі. У класі остаточно відновилася атмосфера зосередженого, кропіткого байдикування.

Марта машинально конспектувала, а сама думала: пощастило, еге ж; щоб усім так щастило.

Вона пригадала, як їхали вчора з батьком в таксі: із протертими, засмальцьованими сидіннями, чомусь пропахлими гаром, аж нудота підступала до горла, — він завмер, відкинувшись, безвольно поклавши руки на коліна. Заплющив очі й тільки усміхався… Чи це їй тоді здалося, що усміхався?

Майже весь час він мовчав: і в машині, і потім, коли зайшли додому. Одразу ліг на диван, витягнувся, руки по швах, і дивився у стелю.

Це була нагода: сказати зараз, поки мачухи немає. Але як йому скажеш? Як таке взагалі комусь можна казати?

Марта кружляла квартирою, робила вигляд, що наводить лад. Протерла пил, полила квіти, зайшла спитати, чи не хоче їсти.

Він сидів і тримав у руках той самий глечик. Просто над батьком, на стіні, висіла стара світлина: там йому було років двадцять шість, молодий, у камуфляжній формі, він позував на фоні гір. Знімок робили слабеньким цифровиком, із перших, страшенно дорогих, і фотограф явно не розібрався з налаштуваннями, картинка була зерниста, надто розмита, у такому собі жовтавому серпанку. Видовжене, із різкими вилицями, обличчя батька здавалося молодим і безжурним, наче він приїхав не в армію, а на курорт. Він усміхався в об’єктив, здійнявши руку із розведеними середнім та вказівним. Потім він жартував: «Усі думали, я показую знак перемоги, а це було ”V”, перша літера в імені твоєї мами». І додавав: «Вона була моїм талісманом, лише вона мене берегла».

Марта пам’ятала цю світлину, а от того, довоєнного батька зовсім забула. Пішов він одним, а повернувся… повернулося наче двоє людей в одному тілі.

З війни батько привіз дві речі. Флейту і глечик. Ніколи раніше він не грав на музичних інструментах, а тепер дня не минало, щоб не взяв до рук флейти. Мелодії в нього народжувалися дивні, у них Марті чулися чужі голоси, посвист вітру, шурхотіння сухих дерев, зміїне сичання. Сама флейта нагадувала пожовклу від часу кістку якоїсь допотопної тварини. Гладенька, рівна, без жодного візерунка, вона причаровувала Марту одним лише своїм виглядом.

А от глечик… глечик її лякав. Був він широкий знизу, однак із вузькою гадючою шиєю і щільним корком бурого кольору. Боки його вилискували бірюзою та сердоліком, а білі тонкі лінії, що обплітали весь глечик, складалися чи то у візерунок, чи то у химерну в’язь із літер. Коли вдома нікого не було, Марта підходила до полиці, на якій стояв глечик — високо-високо, семирічній дівчинці було не дістати, — і прислухалася. Їй здавалось, що хтось там, у глечику, розмовляє різними голосами, і брязкає мідними браслетами, і стукає у тарілки, і крадькома сміється, весь час сміється з якогось дуже мерзотного, ницого жарту.

Батько, здається, теж чув голоси, але вони його не бентежили, скоріше заспокоювали. А ще він любив вмоститися на балконі, запнути штори, відкоркувати глечик — і от просто сидіти, вдивляючись невідь-куди. Марта, чесно кажучи, спершу наглядала за ним, боялася. Потім збагнула, що батько не має на думці заподіяти собі шкоду. Те, що сиділо в глечику, говорило із ним, втішало, заколисувало.

Однак флейта була краща: коли батько грав на ній, у нього не з’являвся той дивний, спустошений вираз обличчя. Він не намагався говорити із невидимими співрозмовниками. І не забував, як кличуть Марту і маму.

До війни батько працював водієм, але потім за кермо намагався не сідати. Несподівано для всіх влаштувався до місцевого театру, в оркестр. Підробляв, виступаючи з естрадною групою «Бузкові ґрона». Потім стався той випадок, коли він накинувся в ресторані на клієнта, який упився і заходився хамити. Батько відклав флейту, спустився зі сцени і почав його бити, мовчки і страшно.

Відтоді він змінив чимало місць роботи і професій, Марта всі зараз і не згадала би. Були хороші місяці, а були гірші, однак нічого справді поганого не траплялося, аж поки не померла мама. Потім усе пішло шкереберть. Флейту батько до рук майже не брав, глечик також; частіше Марта бачила його сердитим, зі скам’янілим, напруженим обличчям і червоними очима. Й Еліза, яка спершу Марті навіть подобалася, стала роздратованою, завжди була чимось невдоволена, завжди говорила підкреслено спокійним голосом, повчала, докоряла, командувала… І поступово з тих двох іпостасей батька проросла третя — відлюдькуватий, похмурий чоловік, який до всього ставиться із сумнівом. Слабкий. Не здатний пересилити власні поразки. Людина, яка здалася.

З іншого боку, батько, як і раніше, душі не чув за Мартою, так само захоплювався футболом, старими комедіями, вареною кукурудзою, піснями Анрі Лежуа. Полюбляв їздити на риболовлю із другом дитинства, Елоїзом Гіппелем, якого всі кликали Елоїзом Брехлом. І підшивки старих журналів — теж часів свого дитинства — полюбляв гортати, а коли помічав розірвану сторінку, дбайливо заклеював цигарковим папером.

«Дурепа ти, — казав Марті Чепурун, — нічого не тямиш. Похмурий він, чи ти чув, Стефе? Люди, до твого відома, скільки живуть на світі, стільки й змінюються, є в них така властивість».

Стефан-Миколай у відповідь неуважно кивав і пропонував змінити тему. Його батько був одним із правильних людей Ортинська й удома з’являвся нечасто: звіти, кошториси, засідання комітетів, тривалі відрядження… Утім, Стефан-Миколай — персона цілком самодостатня — від цього, здається, анітрохи не потерпав, і якщо би батько, скажімо, раптом вирушив на заробітки — син помітив би це тижні через два-три, не раніше. Виховували Стефана-Миколая дві бабуні та дід-ветеран, а мати в основному переймалася різноманітними громадськими рухами, благодійними фондами і безпритульними крокодилами.

Але, звичайно ж, на заробітки батько Стефана-Миколая ніколи б не поїхав, що він там забув. Якби Марту спитали, вона і про свого батька сказала б те саме: нема чого йому туди їхати, абсолютно! А роботи і в Нижньому повно. Вона знала: батько подався туди через мачуху. Чи хотів їй щось довести, чи просто втомився. А може, сподівався: з часом, мовляв, усе зміниться.

Ну, воно і змінилося. Так змінилося, що тепер Марта сушила собі голову, як би йому про це сказати. І чи казати взагалі. Зрештою, не її справа. Зрештою, хай самі якось.

Власне, була ще одна причина мовчати. Вона про це лише вчора