Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

лежали в неї на грудях, і лише два ланцюжки за кожним рухом трохи ворушилися, наче змійки із тьмяною лускою. — Тому нагадаю — і сподіваюся, це всі почують: у вас останній рік, попереду тести. Від того, як ви їх складете, залежить ваше найближче майбутнє. А щоби їх скласти як слід, вам доведеться дуже постаратися, особливо декому.

Ніка, яка так і не встигла роздивитись загадкового фізкультурника (але, очевидно, вже втюхалася в нього по самісінькі вуха), скривила личко. Розкривши зошит, вона розмальовувала аркуш, намічаючи очі, чубчик, лінію вуст… Тільки людина із неабиякою уявою вирішила би, що Ніка зараз непокоїться з приводу майбутніх тестів.

— Наприкінці уроку, — сказала Фліпчак, — проведемо контрольну. Подивимось, що лишилося у ваших головах після канікул. А поки розгортайте зошити і пишіть: четверте вересня, урок перший, тема — давня історія Нижнього Ортинська.

Вона знову пройшлася вздовж стіни. Уроки істріку проходили, ясна річ, у шкільному музеї історії рідного ж краю, стільці й парти тулилися тут між макетами перших поселень, муляжами шоломів та мечів, шматком давнього човна й іншим мотлохом. На стінах висіли план-схема Ортинського городища, вовча шкура і герб міста, добровільно збитий з брами ортинчанами, коли вони — одностайно, авжеж, — захотіли перейти під крило Великого Червозмія…

Тут було задушливо і всюди лежала пилюка, і, скільки б Марта не намагалася, вона неодмінно зачіпала щось ліктем або сумкою. А от дебела пані Фліпчак рухалася плавно, немов лише їй помітними рейками. І говорила вона наче не зі свого голосу, а просто от вмикала плеєр — і транслювала.

— …наше велике місто було вузловим центром, в якому сходилися кілька торговельних шляхів. І друзі, й вороги поважали наших предків, і навіть песиголовці, які раніше мешкали на цих землях, визнавали…

Її слухали недбало: Артурчик перешіптувався із Чепуруном, Стефан-Миколай рвучкими, розгонистими рухами креслив щось у робочому зошиті, Дана дивилася на нього зі щенячою закоханістю, Урсула гортала під партою «Світ подіуму», Конрад потай милувався її колінцями… Усе це було бачено-перебачено, та й внутрішній плеєр пані Фліпчак лише з року в рік ускладнював одну й ту саму історію новими подробицями.

Якщо хтось і слухав урок із подивом, то це Аделаїда. Струнка, тендітна, із виточеною шиєю й порцеляновими руками, у хмарині чорного волосся, вона завжди сиділа за першою партою. Завжди акуратно вела записи. Вчасно здавала контрольні, з радістю поступалася іншим можливістю чергувати на поверсі — аби лиш не пропустити наступний урок.

«Ельфійка чи інопланетянка, кажу тобі! — хмикав Стефан-Миколай. — Таких давно уже в цьому світі не продукують: визнано непотрібними й відбраковано».

Але і він, і Марта, й усі інші в класі знали: саме таких у світі чимало. І щороку знаходять нових. Одні після повернення до нормального життя вкрай швидко вигоряють, за лічені години перетворюються на старих, немічних людей. Інші намагаються жити, наче нічого й не сталося. Але по-справжньому повертаються хіба одиниці.

Бо якщо вже тебе накрило магічним градом, коли падав дракон, — це наче ти втратив руку чи ногу: назавжди, без жодної надії на зцілення. Власне, деякі якраз втрачали руки-ноги, а бувало — перетворювалися на гігантських хробаків, на ропух із людськими головами, ставали блідим малюнком на стіні, віддзеркаленням у люстерку, оберталися на камінь, розпадалися на сотні різнокольорових кульок, на метеликів чи дрімлюг…

Аделаїді Штейнер, взагалі-то, пощастило. П’ятиповерхівку, в якій вона жила, зачепило по дотичній — і кілька квартир просто випали із цього часопростору. А повернулися за півсотні років — точніше, повернулися люди: опинилися в чужих домівках, у чужих ліжках, чи на столах, чи у ванній, от мить тому не було — і прошу ласкаво. Майже всі одразу й загинули: від шоку після переходу чи від фізичних травм. Аделаїда ж, коли її дім накрило, спала, і батьки її теж спали — і сплячі всі вони повернулися назад. Їх добудилися тільки через місяць. Як змогли, адаптували до сучасного життя. Призначили пенсію. Влаштували на роботу дорослих, знайшли школу для Аделаїди. Так поглянеш: звичайна сучасна сім’я, нічого особливого.

От лише жили вони наче не зараз, а тоді, півстоліття тому. Скільки Марта не читала різних книжок про подорожі у часі — в жодній не йшлося про те, що люди просто виявляються не здатними усвідомити, прийняти всю цю величезную різницю між «тепер» і «колись». Сім’я Аделаїди чесно намагалася. Але якщо, наприклад, людина фізично не здатна розрізняти той чи інший колір, толку від тих намагань…

Марта навіть не знала, співчувати Аделаїді чи заздрити. Зрештою, та ж не була ні несповна розуму, ні інвалідом. Розмовляла як всі, ходила по магазинах і в кіно, читала книжки, вчила уроки, брови вищипувала, закохувалася. Просто нинішній світ вдирався в її власний якимись окремими фрагментами, фразочками, неоковирностями. З одними Аделаїда мирилася, іншим щоразу по-дитячому дивувалася.

— Пані Фліпчак! А хіба песиголовці не з’явилися  зовсім нещодавно? У мій час їх взагалі вважали вигадкою — як єдинорогів, тролів, упирів…

Спершу із Аделаїдою сперечалися, намагалися їй щось довести, але зрештою навіть пан Штоц здався.

— Це за результатами нових наукових досліджень, Штейнер. Найновіших. Археологічні розкопки, предмети матеріальної культури… — Фліпчак відкашлялася й навіщось вдягнула окуляри. — Тож, повертаючись до…

Тамара Кадиш, яка весь урок сиділа із дивним виразом обличчя, раптом ляснула зошитом:

— «Археологічні розкопки»?! Господи! Просто їдеш за річку, перетинаєш кордон — і маєш! Тут-таки, під боком, без усяких досліджень! Наче ви не знаєте!.. Наче ви всі не знаєте!

Клас мовчав. Навіть Урсула відволіклася від останніх віянь моди.

Звичайно, всі знали. Але пояснювати це Аделаїді — який сенс? І чого б це раптом Тамарі визвірятися на Фліпчак?

— От курка, — прошепотів у Марти за спиною Артурчик Цукор-Сіль.

— Геть шизанулася, — підтримав його Вухастий Клаус. — Зараз Фліпчак роззявить пащеку, матимемо.

— Кадиш, — сказала пані Фліпчак. Вона зняла окуляри, із подивом покрутила в руках, знову посадила на ніс і поглянула не на Тамару, а навіщось саме на Марту. — Кадиш, зроби ласку, — промовила істрічка тихим голосом, — іди до вчительської і зачекай там на мене. Якщо запитають, скажеш — я відправила.

Вона побачила, що Тамара хоче заперечити, і здійняла руку:

— Йди, конспект потім перепишеш, у Штейнер або он у Марти — так, Марто?

Марта кивнула. А я, подумала, яким боком до цього всього; що за маячня.

— Слухай, — обернулася Ніка до Артурчика, поки всі проводжали Тамару поглядами (чи поверталися до своїх журналів, зошитів, чужих колін…). — Чого це вона?

— Таж брат, — стенув плечима Цукор-Сіль. — Братана її вчора привезли. Нещасний випадок типу. Житиме, але замість лівої ноги в нього тепер така… ну, наче колона мармурова. Моїй маман сусідка розповідала, Кадиші якраз над ними живуть — то, можеш собі уявити, з ранку до ночі грюкотить, наче піраміду якусь будують.

— Якщо його вчора привезли, — сказала Марта, — то яке ж «з