Фріда МакФадден - Служниця, Фріда МакФадден

мене так само, якби знала, що останні десять років мого життя минули

за ґратами?..

РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

Наступного ранку я приїжджаю до будинку Вінчестерів, коли Ніна

вже відвезла Сесілію до школи. Паркуюся біля металевого паркану, що

ним оточено ділянку. Ніколи раніше не бачила будинку, який мав би

такий паркан, і тим паче не жила в такому. Але ці мажорні обійстя на

Лонг-Айленді всі ховаються за парканами. Зважаючи на те, який

низький тут рівень злочинності, аж такі заходи безпеки здаються

надмірними. Але ж хто я така, щоб про це судити? За інших рівних

умов, якби в мене був вибір між будинком з парканом і будинком без

паркану, я теж вибрала б варіант із парканом.

Брама під час минулого мого візиту була прочинена, але зараз

зачинена. І, що цілком природно, замкнута. Якусь мить стовбичу

незрушно, поставивши біля ніг дві свої сумки з речами. Намагаюся

зрозуміти, як же мені потрапити досередини. Щось не бачу я тут

дзвоника… Але онде отой садівник — знову порається з лопатою на

моріжку.

— Перепрошую! — гукаю я.

Чоловік кидає на мене погляд через плече, а тоді знову заходиться

копати. Який ґречний хлоп мені стрівся!

— Перепрошую! — повторюю я, цього разу достатньо голосно, щоб

він не міг вдати, буцімто не чує.

Цього разу чоловік повільно, дуже повільно спинається на ноги. І так

само неквапом простує величезним моріжком до брами. Відтак стягає з

рук грубі гумові рукавички й питально зводить брови.

— Добридень! — вітаюся, намагаючись не виказувати хвилювання.

— Мене звати Міллі Келловей, у мене сьогодні перший робочий день у

цьому будинку. На мене чекає місис Вінчестер, і я хотіла б потрапити

досередини.

Чоловік нічого на це не відповідає. Здалеку я завважила тільки, що

він неймовірно високий (принаймні на голову вищий від мене!), і

біцепси в нього завбільшки з моє стегно кожен. Але тепер зблизька я

розумію, що на додачу він узагалі дуже нівроку. На позір йому

тридцять із хвостиком. У нього густе чорнюще волосся, зараз вологе

від поту, оливкова шкіра. Словом, брутальна чоловіча врода. Але

найдужче вражають мене його очі. Вони чорні — такі чорні, що

райдужку не відрізнити від зіниці. І щось у його погляді змушує мене

позадкувати на крок.

— Емм… Чи могли б ви мені допомогти?

Чоловік нарешті розтуляє губи. Я очікую, що зараз мені порадять

зникнути геть з очей або вимагатимуть якесь посвідчення особи, але

натомість у мене стріляють якоюсь італійською скоромовкою. Ну, тобто мені здається, що італійською. Жодного слова італійською я не

знаю, але якось дивилася кіно із субтитрами. За звуком наче схоже.

— Ой… — підсумовую я, коли він завершує свій монолог. — То…

еммм… Англійською ви не володієте?

— Англійська? — каже він з таким божевільним акцентом, що я

наперед розумію, якою буде відповідь. — Ні. Англійська не володіти.

Просто чудово. Кашляю, прочищаючи горло та обмірковуючи, як

найкраще пояснити цьому хлопцеві, чого ж я від нього домагаюся.

— Отже, я… — тицяю собі в груди, — я працюю в місис

Вінчестер… — Тепер я тицяю в будинок. — Мені треба… зайти. —

Вказую на замок. — Зайти.

Він супить брови — оце й уся відповідь. Просто дивовижно.

Я вже ладна витягти телефон і набрати Ніну, коли раптом чоловік

задкує на крок, натискає якусь кнопку, і хвіртка прочиняється —

неквапом, наче в уповільненій зйомці.

Тепер, коли можна ввійти, я маю нагоду роздивитися будинок, який в

осяжному майбутньому буде мені прихистком. У будинку два поверхи

й горище. Завдовжки приблизно як квартал у Брукліні. А ще він

просто-таки засліпливо-білосніжний, мабуть, щойно пофарбований, і

зовні наче сучасний, але хіба ж я знаюся на архітектурі? З упевненістю

можу сказати лишень одне: на вигляд цей маєток такий, наче в людей, які тут живуть, водиться забагато грошви й вони не втямлять, що з нею

робити.

Беруся за ручку однієї із сумок, але садівник випереджає мене.

Навіть оком не змигнувши, піднімає обидві сумки однією рукою і

простує до ґанку. А валізи ці важезні — адже в них буквально все моє

майно, за винятком автівки. Я дуже вдячна, що садівник допоміг мені

їх нести.

— Gracias, — кажу я.

Він спантеличено дивиться на мене. Гм… здається, це іспанською, а

не італійською. Та й таке…

Тицяю собі в груди.

— Міллі, — кажу я.

— Міллі. — Він