Джеймс Хедлі Чейз - Реквієм блондинкам

Я підійшов до Одрі.

— Ми будемо увесь час поруч. Якщо Тед захоче повести тебе ще кудись — сміливо йди за ним. Але, коли полишатимеш клуб, не забудь надіти ось це! — і я поплескав по коробці зі своєю гіпсовою штуковиною.

— Не забуду, — пообіцяла вона і, повернувшись до Реґа з Бейфілдом, сказала:

— Впевнена, що ви не образитесь, якщо я попрошу вас на хвильку залишити мене з моїм майбутнім чоловіком наодинці. Можливо, він схоче ще дещо мені сказати — щось конфіденційніше!

Бейфілд збентежено попрямував до дверей, дурнувато посміхаючись. Реґ вийшов слідом.

Уже за п’ять хвилин ми приєдналися до них у вестибюлі, й Одрі сіла в таксі. Ми сіли в інше і поїхали за нею.

— Ця дамочка доволі тямовита, — раптово сказав Бейфілд, наче не в силах більше стримуватись. — Ви — щасливчик, що заволоділи такою жінкою!

— Сам прекрасно це усвідомлюю, — озвався я цілком щиро.

* * *

Нічний клуб «Сайро» був єдиною яскраво освітленою точкою Кренвіля. Коли ми ввійшли — а була вже майже восьма — то саме зауважили, як Одрі піднімається широкими сходами нагору, у бар.

— Реґу, — сказав я. — Хочу, щоб ви залишилися біля входу. Цілком може статися так, що якщо перед входом збереться натовп, ми проґавимо Одрі. Не відпускайте таксі і просто чекайте, гаразд?

Він кивнув, і ми його полишили.

Бар був переповнений, і ми з Бейфілдом з неабиякими зусиллями прокладали собі шлях усередину. Я замовив дві порції подвійного віскі, і, чекаючи на замовлення, оглянув натовп поверх голів.

Одрі сиділа за столиком при вході. Вона була сама.

— Він ще не прийшов, — пошепки сказав я Бейфілду. — Цікаво, чи він часом не здрейфив?

Бармен подав нам замовлення, кивнув Бейфілду, котрого знав, і пішов обслуговувати інших клієнтів.

Ми полишили бар і сіли в іншому приміщенні, звідкіля нам добре була видна Одрі, однак ми не дуже кидалися в очі.

Не минуло й п’яти хвилин, як до Одрі підійшов розсильний і щось сказав.

— Щось сталося, — сказав я Бейфілду й підвівся. — Будьте тут, а я піду з’ясую, в чому річ.

Коли я підходив до Одрі, посильний саме відійшов.

Одрі звелася на ноги.

— Він передав мені записку, — сказала вона, і в очах її читався острах. — Хоче, щоб я зараз приїхала на Меддокс-авеню, 49. Пише, що його друзі влаштовують там вечірку.

— Тепер нам все зрозуміло, — зауважив я. — Ось як він заманював інших дівчат на Вікторія-драйв!

І я махнув рукою Бейфілду, котрий швидко приєднався до нас.

— Де Меддокс-авеню? — запитав я.

— Це бічна вуличка від Вікторія-драйв, — сказав він, дивлячись на мене. — А навіщо вона вам?

— Тед передав для Одрі записку, щоб вона приєдналась до нього. Пише, що його друзі організовують там вечірку. Номер будинку — 49.

— Зачекайте-но хвильку, — сказав Бейфілд і важко протупотів до телефону.

За кілька хвилин повернувся, і на обличчі його читалася тривога.

— Це нежилий будинок, — пояснив він. — Я послав туди своїх людей — щоб оточили дім, коли ми туди зайдемо. Дійсно скидається на те, що ви на правильному шляху.

Я подав Одрі коробку, яку тримав тепер в руках.

— Начепи це на себе, крихітко — й поїхали!

Вона глибоко зітхнула.

— Це навіть гірше, ніж виривати зуб! — жалібно сказала вона, намагаючись посміхнутися. — Швидше би це все скінчилося!

Ми провели її поглядами, коли вона заходила у вбиральню, і спустилися вниз, щоб зачекати на неї в таксі.

Меддокс-авеню була тьмяно освітленою вуличкою з будинками з одного боку та великим пустищем з іншого. За пустищем розташовувався ливарний цех. Будинки стояли далеко один від одного — наче зуби у роті старигана — й були сірі через постійну багаторічну кіптяву довкруж. Було надто темно, щоб детальніше щось роздивитися.

Ми підійшли до таксі Одрі, щоб обговорити все до того, як вона увійде в будинок.

— Ми з Бейфілдом підемо першими й сховаємося в саду, — сказав я. — Реґу, ви приєднаєтеся до нас пізніше.

Одрі, висунувшись із вікна свого таксі, промовила стурбовано:

— А що мені робити?

— Коли наблизишся до будинку, подзвони й чекай. Якщо до дверей підійде Тед, іди за ним. Ми зайдемо слідом, — додав я. — В тебе є пістолет?

— Т-так, він у моїй сумочці.

— Ну то дістань його звідти. Тримай в руках, але так, щоб непомітно було. Якщо ситуація ускладниться, і ми не встигатимемо — стріляй. Бейфілд не заперечуватиме.

Поки ми все це говорили, водій таксі слухав, відкривши рота.

— Звучить так, ніби у вас буде пречудова вечірка! — нарешті устряв він. — Оце буде про що розповісти своїй старій!

Бейфілд коротко звелів йому стулити пельку.

— Все ясно? — перепитав я.

Мої супутники кивнули.

Я потиснув Одрі руку.

— Не бійся! — сказав я, і, стишивши голос до шепоту, додав, щоб почула лише вона:

— Я тебе дуже люблю!

Полишивши її, ми з Бейфілдом пішли вздовж Меддокс-авеню, тримаючись її неосвітленого боку.

Номер 49 був останнім будинком на вулиці. Він поодиноко стояв посеред великого саду і виглядав темним та нежилим. Ми обережно наблизились, і коли до будинку було вже зовсім близько, я розгледів світло в холі.

— Дивіться! — прошепотів я Бейфілдові. — Він там і чекає на неї!

— А, може, нам просто увірватися і пальнути в нього? — запитав Бейфілд. — Мені не дуже подобається те, що молода жінка змушена зайти сюди сама!

— Мені теж, — коротко озвався я. — Але що нам залишається? Ми повинні спіймати його на гарячому!

Тепер ми зупинилися і крізь щільну загорожу дивилися в сад. Окрім світла у холі, решта вікон були темними.

— Спробуймо проникнути через чорний хід. Можливо, це нам вдасться, — пробурмотів я.

— Мої люди мали б уже оточити будинок, — прошепотів Бейфілд у відповідь. Поглянув на годинник. Була за десять дев’ята.

— Йдіть обережно, інакше отримаєте по черепу!

Я відступив.

— Тоді йдіть першим! — сказав я. — Ваша голова виглядає міцнішою для подібних ударів!

Він щось буркнув, але пішов вперед. Слідом за ним я обійшов будинок. Не пройшли ми й десяти кроків, як перед нами з темряви виринув якийсь силует. Я