Джеймс Хедлі Чейз - Реквієм блондинкам

— Ну що тут, сержанте? — запитав.

Поліцейський сержант хитнув головою.

— Ми тут лише кілька хвилин, — відрапортував. — В будинку хтось є, але ми поки що нікого там не чіпали.

— Скільки вас усього?

— Шестеро. Розосередилися в саду по периметру. Я сказав своїм підлеглим, щоб усіх впускали в будинок, але нікого не випускали. Правильно?

— Так, — і Бейфілд повернувся до мене. — Може, йому краще піти з нами?

— Гаразд. Але без шуму.

Ми нечутно пробралися до чорного ходу в будинок. До нього вела зацементована доріжка, тож ми пішли нею і розчули звук таксі, котре саме під’їхало.

Я нервував, і руки мої тремтіли. Раптом мені захотілося відмінити свої попередні інструкції Одрі. І лише величезним зусиллям волі я подолав напад паніки.

Бейфілд спробував відчинити двері чорного ходу.

— Замкнені! — прошепотів він мені на вухо.

Я легко відштовхнув його й оглянув замок. Він відчинявся нескладно, тож я витягнув з кишені ножик, трохи почаклував із замком і розчахнув двері.

Поки я все це робив, почув, як біля парадного входу зупинилось таксі, і за хвилину десь у будинку пролунав електричний дзвінок.

Я пройшов на кухню і увімкнув ліхтарик.

— Вона вже біля дверей, — прошепотів я Бейфілдові. — Дайте мені кілька хвилин — а потім ідіть за мною! Нехай сержант охороняє чорний хід!

Бейфілд мовчки потис мені руку на знак згоди, і я пройшов уперед. Засунув руку в бічну кишеню і зняв із запобіжника свій поліцейський револьвер 38 калібру.

Дзвінок пролунав знову, і коли я, вимкнувши ліхтарика, вийшов у коридор, то почув, як хтось спускається сходами.

Я стояв, вичікуючи, у вузькому, темному проході, тримаючи у витягнутій руці револьвер, і серце моє калатало десь між ребрами. Притінена гасова лампа наверху сходів освітлювала жовтуватим світлом хол.

На стіні відбився витягнутий у довжину силует — згорблена фігура з довгими тонкими пальцями та гротескно розчепіреними долонями-клешнями. Фігура мовчки й швидко наближалася до дверей. За мить я побачив, що це — Елмер Генч. Він постояв перед дверями, прислухаючись, потому рвучко розчахнув двері.

Я почув, як Одрі приглушено скрикнула — а тоді кістляві пальці Генча вхопили її за зап’ястя і затягли всередину. Одрі пручалася, однак він зачинив за собою двері, ще й підперши їх своїм тілом.

— Доброго вечора, міс Шерідан, — озвався він, посміхаючись.

У миготливому світлі гасової лампи його бліде примарне обличчя виглядало просто жахаючим.

Одрі спробувала відсахнутися убік. Вона була так близько до мене, що я міг чути її уривчасте, пришвидшене дихання.

— Не бійтеся, міс Шерідан! — сказав Генч. — Тед чекає на вас. Він нагорі. Там всі його друзі чекають на вас. Ходімо ж наверх і приєднаймося до них!

Одрі застигла на місці, мов паралізована.

Генч нахмурився, і тоді на його обличчі з’явилась жахлива усмішка.

— То на що ви чекаєте? — спитав він, і його моторошні пальці потяглися, було, до Одрі, але потім відсмикнулися.

— Підіймайтесь же до Теда. Він так давно чекає на вас!

І видав їдкий смішок.

— О, як же він вас жадає!

Дуже повільно Одрі почала наближатися до сходів. Час від часу вона кидала погляд на Генча, який продовжував стояти біля вхідних дверей.

Одрі поставила ногу на першу сходинку і завмерла. Я чув, як мені в спину дихає Бейфілд, але не обертався, бо не зводив очей із Одрі.

І тоді це сталося. Пролунав ледь чутний свист. Одрі скрикнула. Руки її вчепилися в мотузку, яка оповила її шию. Потім її злегка підтягнули наверх. Коли її ноги відвались від землі, Генч, видавши ледь чутний звук, схожий на гарчання тварини, кинувся Одрі в ноги, втримуючи їх.

Потім пролунав постріл, котрий мало мене не оглушив.

Я рвонув уперед — туди, де лежав тепер непорушно Генч. Обійнявши Одрі за талію, я поставив її на ноги і вивільнив шию від петлі. Її тіло було в’ялим, і на одну страшну мить мені здалося, що ми запізнилися.

Бейфілд, котрий і пальнув у Генча, зняв зашморг із шиї Одрі, я розчув слова:

— Все гаразд, Марку! — і Одрі розридалася.

Реґ та поліцейський сержант вже бігли нам назустріч.

— Подбайте про неї, — сказав я Реґові, і, підштовхнувши Одрі до нього в обійми, побіг услід за Бейфілдом.

Він чекав на мене на верхній сходинці.

— Ми його таки дістали, — сказав він крізь зуби. — Тепер він нікуди не втече. В житті ще такого не бачив.

— Ви ще й не таке побачите, коли я врешті дістануся до диявола, — люто сказав я.

Ми пройшли темним коридором, і наші ліхтарики відкидали дві точки світла попереду. По дорозі я відчиняв одну за одною всі двері, поки Бейфілд залишався в коридорі, готовий негайно вистрілити, щойно вбивця зробить спробу проскочити повз нас.

Так ми обійшли всі кімнати.

Робота була нервовою і копіткою. Кожна порожня кімната наближала нас до вбивці, що причаївся десь у темряві, дослухаючись до наших кроків.

Нарешті залишилась остання кімната.

— Тепер він наш, — сказав Бейфілд, відштовхуючи мене. — Виходь! — люто заволав він. — Ти чуєш мене? Руки догори!

У кімнаті почулося якесь шарудіння.

— Виходь же! — гаркнув Бейфілд.

У кінці коридору з’явились сержант та двоє поліцейських. Їхні потужні ліхтарики були направлені на поїдені шашіллю двері.

У кімнаті пролунали кроки. Легкі, повільні, невпевнені.

Ми наставили пістолети на двері.

Ті повільно відчинилися всередину, потім розчахнулися. На порозі стояла місіс Еслінгер і дивилась на нас. Губи її були міцно стиснуті, а очі — ніби дві крижини.

Вона була в тій самій погано пошитій чорній сукні, а на голові її красувався чорний капелюшок із блискітками з чорного гагату. Вона постояла трохи, дивлячись на нас, а потім вибухнула холодним моторошним сміхом.

* * *

Ми сиділи у барі готелю, попиваючи віскі та затягуючись сигаретним димом. Це був наш останній вечір у Кренвілі, а тому ми розкошували.

Бейфілд аж сяяв від щастя. Для нього все складалося якнайкраще: він уже бачив себе шефом поліції. Щойно уся ця історія з’явиться в газетах, губернатор штату однозначно зажадає розслідування справи. І Мейсі змушений буде піти у відставку.

Бейфілд підняв свою склянку і, затинаючись, виголосив тост за моє здоров’я.

— Ви — чудовий хлопець, — заявив він. — І справді чогось варті — попри