Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

межами селища ніякий не грудень, а дощовий листопад, і навіть сніг на ньому був винятково в налиплих під арками коліс коричневих льодяних брилах. Міла, як і обіцяв мер, принесла папери на відрядження на зупинку й одразу втекла, цвірінькнувши Андрієві на прощання «приємної дороги».

Зі скрипом розчахнувши перед ним двері-гармошку, автобус зустрів його жовтим світлом лампочок і нудотним запахом бензину. Андрій увійшов. Нікого. Жоднісінької душі.

Автобус моторошно заскреготів і рушив. Андрій поліз у наплічник і дістав папери на відрядження, заповнені охайним круглястим Мілиним почерком. Довго роздивлявся. З’єднань між літерами немає, але написані вони так близько, ніби опираються одна на одну… «В» — пузата, «к» схожа на «и»… Потім знову сягнув у рюкзак і вийняв лист — саме отой, від Христини. Вистачило побіжного погляду, щоб зрозуміти — почерк той самий. Він, звісно, не експерт… Зате має тепер що показати експертам. Очевидно, вранці її матері телефонувала так само Міла — зайві люди в таких справах нікому не потрібні…

За вікном пропливло готичне громаддя цукрового заводу і негайно потягло його думки в іншому напрямку. «Собор Паризької Богоматері», — пригадав Харитонове порівняння. Й одразу подумав про кубик цукру, що увінчував складену в загадковому жесті відтяту руку… Він дістав блокнот і почав малювати — поки свіже в пам’яті. Рука, браслет, гральна кісточка на вказівному… Андрій добре малював. Часом заплющував очі, щоб пригадати деталі. Старанно вивів «Christine» на браслеті. Порозставляв крапки на кубику — п’ять, чотири, дві… Аж раптом ручка завмерла над аркушем. Від замружився, звіряючись із пам’яттю. Помилка… Це неправильний кубик.

«Одиниця навпроти шістки, два навпроти п’яти — ось воно як має бути, — прошепотів Андрій. — А тут два і п’ять на сусідніх гранях…»

Чи це він переплутав? Та ні, п’ять, чотири, два — було саме так! Він іще подумав, що крапки на «двійці» стоять несиметрично… Питання в тім, чи міг переплутати вбивця. І якщо ні, то що це означає? Якийсь код?

Андрій написав унизу сторінки «5–4–2» і занурився в роздуми. Може, в іншому порядку? Навряд. Убивця міг намалювати крапки на цукрі будь-як. І якщо вони щось означають, читати слід зліва направо. Що буває із трьох цифр? Код у камері схову? Ні, там чотири… Номер будинку і квартира? Кодовий замок? Що іще може бути… Номери букв в абетці? Тоді вийде «Ґ. Г. Б»… Маячня якась… А що як «5–4–2» — це ніякий не код…

Раптом автобус огидно завищав гальмами і став. Верескнули двері гармошки, і в салон разом із холодним подихом повітря ввійшла жінка.
— Ви? — здивувався Андрій.

І навіть ледь підвівся їй назустріч.

— Це надзвичайно безглузде запитання, — прокоментувала Дора і, пройшовшись салоном, вмостилася поруч із ним.

— Послухайте, звідки ви знали, що дівчинку викрали?

— Я не знала. Просто запитала, як вона вийшла із квартири.

— Доро, годі гратися! Ви мені допомогли, і дякую за це, але пора розкрити карти. Хто ви така?

— Чого ви домагаєтеся, Андрію? З’ясувати, хто я, чи знайти вбивцю?

— Як на мене, це пов’язано.

— Взагалі ніяк. Що там у вас? Покажіть!

Вона безцеремонно потяглася до малюнка в блокноті. Андрій запізніло згорнув його.

— Ух ти! А чому так дивно складені пальці? — запитала Дора, що ані краплі не знітилася.

— Це не ваше діло.

— Щось таке знайоме. Ви вже таке бачили?

— Можливо.

— У кіно?

Андрій стрепенувся. Якийсь хіба що натяк на думку ковзнув із самого краєчка свідомості, і він майже вхопив його.

У кіно… Він бачив такий жест у кіно… Андрій ніяк не міг зв’язати в одне ціле уривки образів, а Дора вже засипала його новими запитаннями:

— Навіщо носити браслет із власним ім’ям?

— Послухайте, а може, ми вас затримаємо, коли приїдемо? — роздратовано запитав Андрій. — Ви ж напевно якось пов’язані з убивствами! Допитаємо, як годиться. Можливо, ваша допомога стане ефективніша?

— Смішно, — без усмішки мовила Дора. — Я перефразую своє запитання: нащо б ви замовляли на браслеті гравіювання власного імені? Ви часто підписуєте речі?

— А може, це й не вона замовила, — нервово стинув плечима Андрій. — Може, подарунок.

— Отож, — схвально кивнула Дора.

— Що «отож»? — Андрій починав злитися. — Я, до речі, не жартую щодо затримання…

Та раптом затнувся.

— Що? — з готовністю запитала Дора.

Він застережливо підняв пальця й заплющив очі:

— Заткніться на секундочку, я вас благаю…

На щастя, Дора таки замовкла. У голові вертілася мішанка з її запитань — пальці, браслети, кубик цукру і крапки на трьох гранях. І в цьому всьому проступали дві нові думки. Дуже важливі думки, які не виникали в нього досі.

— А таки ж ваша правда! — мовив урешті він і рішучо підвівся.

— Ви сходите? — здивувалася вона.

Він кивнув:

— Браслет із власним іменем — це справді дивно. Бо то був не її браслет, а його! Отже, у Христини є такий самий. І на ньому теж є ім’я.

Дорині очі засяяли з цікавості.

— До речі, дякую за підказки.

— Не було ніяких підказок! — вона наче аж злякалася. — Лише запитання!

Потім глипнула вбік водія, так наче він міг підслухати, й стишила голос:

— Є щось іще?

— Можливо… — Андрій підняв руку і склав пальці. — Можливо, я бачив цей жест у кіно. Так роблять священники.

— І що це означає?

— Це означає, що мені потрібна Біблія.

— Потрібне що? — її очі стали круглі від подиву.

— Зупиніть десь тут! — гукнув Андрій і знову повернувся до Дори. — Біблія. Не знаєте, де дістати? Можна лише Новий Заповіт.

Вона знову кинула насторожений погляд у бік водія, так ніби вони обговорювали щось таємне, і стишила голос:

— Нащо вам?

— Цифри на кубику, — в тон їй загадково прошепотів Андрій.

Вона підтиснула губу:

— Це не так просто, як видається.

Автобус зарипів гальмами і зупинився.

— Якщо справді хочете допомогти, — сказав Андрій, ступивши до дверей, — знайдіть мені Біблію! Я живу в «Сяйві».

Вона непевно кивнула, ніби приймала серйозне рішення. «Таке враження, що вона весь час знущається», — подумав він і зістрибнув на засніжене узбіччя. Автобус рушив, але двері були ще відчинені, коли Андрій раптом побіг навздогін і гукнув дівчині:

— Доро! Як ваше повне ім’я?

Вона вочевидь здивувалася, що він це запитав. І навіть спохмурніла, так наче запитання було занадто особисте. Автобус важко і розвалькувато повернувся в колію, і двері-гармошка зарипіли в автоматичній спробі зачинитися. Він пробігся ще з десяток метрів, й усе чекав, що вона останньої секунди відповість, але Дора лише зашарілася, наче першокурсниця, й обдарувала його дивною усмішкою а-ля Джоконда.

Подумав чомусь, що вони бачаться востаннє.

У них на подвір’ї не було собаки. Андрій запам’ятав хвіртку ще минулого разу. У вікнах світилося. Що він скаже, якщо відчинить Арсен? Та начхати. Він за крок до відгадки. За крок до порятунку Наді. Якщо вона, звісно, жива…

Діти не мають помирати. 

Андрюха зійшов сходами на веранду. Радше навіть на терасу — широка, влітку можна ставити стіл. По селах рідко такі роблять. Було чути, як усередині працює телевізор. Дзвенів посуд. Праворуч на одвірку був дзвоник. «Міські», — подумав він. Подзвонив. Чекав, що відчинить