Робін Слоун - Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун

І він подерся вгору».

…неймовірно. Безсмертя вже торкнулося Пенумбри. А він про це знає?

Я додаю газу, виходжу на крейсерську швидкість, легенько хитаю головою й сам до себе всміхаюсь. Оповідь теж набирає темпів. Тепер хрипкуватий голос Моффата супроводжує героїв з одного поверху на інший, де вони розгадують загадки і здобувають нових союзників: крадія, вовка, балакуче крісло. Тільки зараз уперше я втямлюю, що поверхи вежі — це метафора для багаторівневого процесу розшифровування закодованих книжок Нерозривного Корінця. Моффат використовує вежу, щоб розповісти про власний шлях у братстві.

Це справді очевидно, якщо знаєш, на що звертати увагу.

У самому кінці, після тривалих пригод, герої видираються на вершечок вежі, звідки королева Дракенія оглядає світ і плете свої загарбницькі інтриги. Там вона чекає на героїв, а з нею — її темне військо. Тепер їхні чорні мантії набувають цікавого значення.

Поки Телемах Напівкровний кидається в останній бій разом зі зграйкою союзників, гном-учений Фернвен виявляє дещо дивовижне. У скаженій колотнечі він підкрадається до магічного телескопа королеви Дракенії й зазирає в нього. З цього оглядового майданчика, на захмарній висоті, його очам відкривається щось неймовірне. Гори, які розділяють Західний Континент, складаються в літери. Фернвен розуміє, що це послання — не просте послання, а те саме, що його багато віків тому заповідав Альдраґ, Батько Драконів. Коли Фернвен читає його вголос, він…

Ні фіга собі.

Коли я врешті перетинаю міст на в’їзді до Сан-Франциско, голос Кларка Моффата в заключних розділах його книги набуває нового відтінку. Певно, касетна плівка розтяглась від постійного перемотування вперед і назад, частих повторів. Здається, мій мозок теж трохи розтягся. У ньому вкоренилася нова теорія, вона народилась із зернятка, а тепер хутенько розростається, ґрунтуючись на тому, що я тільки-но почув.

Моффате, ти справжній геній. Ти побачив те, чого не помітив ніхто за всю історію існування Нерозривного Корінця. Ти блискавично подолав усі рівні посвячення, став одним із переплетених (може, лише для того, щоб отримати доступ до Читального Залу), а тоді вплів усі їхні таємниці до сюжету своєї книжки. Заховав їх у всіх під носом.

Мені просто треба було послухати, і я все збагнув.

Уже пізно, далеко за північ. Біля дому я ставлю гібридну автівку Ніла в другий ряд, натискаю кнопку, що вмикає аварійну сигналізацію, і аварійні вогники починають блимати. Вистрибую з автівки, хапаю коробку на пасажирському сидінні й кидаюся сходами нагору. Шкрябаю ключем у замку — в темряві ніяк не можу втрапити в шпарину, руки зайняті, та ще й мене трусить від нетерплячки.

— Мете! — Підбігаю до сходів і гукаю в його кімнату. — Мете! Маєш мікроскоп?

Ледь чутне бурмотіння — голос Ешлі, — і на сходах з’являється Мет у самих трусах-боксерках, на яких у всіх кольорах зображено репродукцію картини Сальвадора Далі. Він махає мені велетенським збільшувальним склом. Із цією лупою він схожий на мультяшного детектива.

— Ось, тримай, — тихенько каже він і збігає сходами донизу, щоб віддати мені лупу. — Це все, що я маю. З поверненням, Дженноне. Тільки не впусти. — Потому він швиденько підіймається нагору і, легенько клацнувши, замикає двері.

Я беру оригінальні літери Ґеррітсзона на кухню і вмикаю всі лампи, які там є. Я дещо схвильований, але в хорошому розумінні. Обережно дістаю з коробки один пуансон — знову літера X. Виймаю її з пластикового пакета, витираю рушником і підношу до яскравого флуоресцентного світла плити. Наводжу на літеру Метове збільшувальне скло і вдивляюся в нього.

Гори — це послання Альдраґа, Батька Драконів.

Минув тиждень, і я чимало досягнув, і то не в одному напрямку. Написав електронний лист Едґарові Деклу й сказав, що йому краще самому приїхати до Каліфорнії, якщо він хоче забрати пуансони. І додав, що було б добре, якби він у четвер увечері навідався до книгарні «Пігмаліон».

Я запросив усіх: своїх друзів, братів і сестер із Нерозривного Корінця, усіх, хто мені допомагав. Олівер Ґрон умовив свого адміністратора дозволити мені скористатися дальшим залом, де в них стоїть аудіо- та відеоапаратура для презентації книжок і поетичних вечорів. Ешлі напекла вегетаріанського вівсяного печива — чотири тарілки. Мет розставив стільці.

Ось у першому ряду сидить Табіта Трюдо. Я познайомив її з Нілом (новим благодійником її музею), і він одразу ж запропонував організувати експозицію, присвячену тому, як жіночі груди виглядають у плетених светрах.

— Це найвдаліший одяг, — каже він. — Найсексуальніший. Я кажу правду. Ми проводили опитування. — Табіта супиться і зводить брови докупи. Ніл гне своєї: — Додатково можна крутити кадри з культових фільмів. Ми могли б знайти светри, що були на акторках, і розвішати їх…

У другому ряду сидить Розмарі Лапін, а біля неї Тінделл, Федоров, Імберт, Мюріель та інші — здебільшого та сама публіка, яка не так давно одного сонячного ранку була на ґуґлівській презентації. Федоров схрестив руки на грудях, а на обличчя натягнув скептичну гримасу, що ніби промовляє: «Я вже все це бачив». Та то пусте, бо сьогодні я його не розчарую.

Є тут двоє непереплетених братів із Японії — молодики з розпатланим волоссям у вузьких темно-синіх джинсах. Якимось чином від інших членів товариства до них долетіли чутки про нинішню подію, і вони, вирішивши, що це варте їхньої уваги, застрибнули в останній літак до Сан-Франциско. І правильно зробили. Біля них сидить Ігор і спокійнісінько говорить із ними японською.

На кріслі в першому ряду стоїть ноутбук, через який за всім спостерігатиме Черил з «Об’єднаних сховищ». Її обличчя у відео­чаті, чорні кучері займають ледь не весь екран. Буркотуна я теж запросив, але він зараз у літаку — сказав, що летить у Гонконг.

Крізь парадні двері до книгарні вливається чорнота — прибув Едґар Декл, а з ним цілий почет нью-йоркських чорних мантій. Зараз вони не мають на собі мантій — вони ж бо не в Читальному Залі, — та все ж одяг видає в них чужаків: костюми, краватки, вугільно-чорні спідниці. Один по одному вони заходять у двері — їх із десяток, а за ними з’являється Корвіна. Він одягнений у сірий лискучий костюм. Він досі виглядає кремезним, але здається, ніби трохи всох. Без помпезності й підземних декорацій він звичайнісінький старигань… Його темні очі зблискують і знаходять мене. Гаразд, може, й не всох.

Покупці в «Пігмаліоні» обертаються й здивовано зиркають на процесію чорних мантій, які перетинають книгарню. Декл злегка усміхається. Корвіна набундючений і серйозний.

— Якщо пуансони Ґеррітсзона справді у вас, — сухо кидає він, —