Робін Слоун - Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун

Я виструнчуюсь і трохи задираю підборіддя. Ми вже не в Читальному Залі.

— Вони справді в мене, — кажу я, — але це тільки початок. Прошу сідати. — Нічого собі. — Будь ласка.

Він кидає оком на гамірну юрбу, супиться, але таки подає знак чорним мантіям, щоб ті сідали. Вони займають останній ряд, чорною дужкою замикаючи наше зібрання. Корвіна стає позаду них.

Повз мене проходить Декл, і я хапаю його за лікоть.

— Він прийде?

— Я повідомив його, — каже він і киває. — Хоча він уже й так знав. У Нерозривному Корінці новини ширяться з блискавичною швидкістю.

Кет теж прийшла. Вона стоїть попереду, на краю залу, і стиха перемовляється з Метом і Ешлі. На ній знову блейзер у дрібну клітинку. На шиї зелений шарф, а з часу нашої останньої зустрічі її волосся стало ще коротшим — тепер ледь накриває вуха.

Ми більше не зустрічаємось. Офіційного оголошення не було, але це об’єктивна істина, як, скажімо, атомна маса Карбону чи біржовий курс акцій GOOG. Та це не стало мені на заваді, і я докучав їй, доки вона не пообіцяла прийти. Хто-хто, а вона має це побачити.

Публіка совається на стільцях, вегетаріанського печива майже не залишилось, та я мушу ще трохи почекати. Лапін нахиляється до мене й питає:

— Ви поїдете до Нью-Йорка? Працювати в бібліотеці абощо?

— Гм, ні, не поїду, — сухо відказую я. — Нащо воно мені?

Вона хмуриться і складає долоні докупи.

— Я б могла поїхати, але щось не хочеться. — Вона дивиться на мене. Виглядає спантеличеною. — Я сумую за книгарнею. Сумую за…

Аякс Пенумбра.

Він прослизає до книгарні «Пігмаліон», ніби заблукалий привид, — застебнуте під саму шию темне пальто, піднятий комір, тонкий сірий шарф. Він оглядає зал, а коли помічає делегацію в останньому ряду — чорні мантії й усе таке, — його очі розширюються.

Я підбігаю до нього.

— Містере Пенумбра! Ви прийшли!

Він стоїть до мене впівоберта, кістлявою рукою тримається за шию. Не хоче на мене дивитися, його блакитні очі втупилися в підлогу.

— Хлопчику мій. Вибачте, — тихенько каже він. — Не треба було так зникати… ох… Просто… — Ледь чутно зітхає й пошепки додає: — Мені було так соромно.

— Містере Пенумбра, будь ласка, не треба цим перейматися.

— Я був такий упевнений, що нам вдасться, — продовжує він, — але не вдалося. Це бачили всі, ви і ваші друзі, усі мої учні. Я почуваюся старим дурнем.

Бідолашний містер Пенумбра. Мені уявляється, як він десь переховується, замучений відчуттям провини за те, що його ідея осоромила товариство на зелених ґуґлівських галявинах. Ставить під сумнів власну віру й гадає, що буде далі. Він зважився на велику ставку — найбільшу у своєму житті — і програв. Та робив він цю ставку не сам.

— Проходьте, містере Пенумбра. — Я відступаю до своєї апаратури і вказую йому на ряди стільців. — Проходьте, сідайте. Ми всі ду´рні — всі, крім одного. Сідайте й дивіться.

Усе готове. На моєму комп’ютері вже зачекалася презентація. Я розумію, що велике викриття має відбуватись у прокуреному кабінеті, коли детектив заворожує стурбовану публіку самим лише голосом і власними дедуктивними вміннями. Проте я віддаю перевагу книгарням і слайдам.

Отож я вмикаю проектор і займаю своє місце, яскраве світло ріже мені очі. Я зчеплюю руки за спиною, розправляю плечі і, примружившись, дивлюся на аудиторію. Натискаю кнопку на пульті й починаю:

СЛАЙД 1

Ви хочете залишити послання, яке переживе століття? Як це зробити? Викарбувати його на камені? Вигравіювати на шматку золота?

Залишити по собі таке масштабне послання, що люди неодмінно передаватимуть його майбутнім поколінням? А може, започаткувати на його основі нову релігію й залучити до неї якомога більше людських душ? Чи навіть заснувати таємне товариство?

Або вчинити так, як Ґріффо Ґеррітсзон?

СЛАЙД 2

Ґріффо Ґеррітсзон народився в середині XV століття на півночі Німеччини в сім’ї фермера. Його батько не був заможним, але мав гарну репутацію й славився глибокою побожністю, завдяки цьому йому вдалося прилаштувати сина підмайстром до місцевого ювеліра. У XV столітті це відкривало неабиякі можливості. Фактично, юний Ґеррітсзон міг забезпечити себе на все життя, якщо, звісно, не змарнує такий шанс.

Та він його змарнував.

Він був побожним юнаком, і ювелірне ремесло не припало йому до душі. Він цілими днями переплавляв старі прикраси, щоб виготовити нові, і добре знав, що його власні творіння чекає та сама доля. Його віра підказувала, що все це не має жодного значення. У Царстві Божому немає золота.

Тож він робив усе, що йому веліли, навчався ремесла, став умілим ювеліром, а тоді, коли йому виповнилося шістнадцять, попрощався з господарем і полишив майстерню. Та й узагалі полишив Німеччину. Він став пілігримом.

СЛАЙД 3

Я знаю це, тому що Альд Мануцій знав це й записав у своєму codex vitae, який я розшифрував.

(Публіка тихенько охкає. Корвіна досі стоїть позаду, його обличчя напружилось, рот скривився, а чорні вусики поникли. Інші облич­чя сповнені подиву, вони чекають, що буде далі. Я дивлюся на Кет. У неї такий серйозний вираз, ніби вона непокоїться, що в моєму мозку щось перегоріло.)

Дозвольте відразу вас запевнити — у цій книжці немає ніяких секретних формул. Жодних магічних заклинань. Якщо таємниця безсмертя справді існує, тут ви її точно не знайдете.

(Корвіна робить свій вибір. Він розвертається і крокує до виходу, минаючи дорогою секції з позначками «Історія» та «Самодопомога». Проходить повз Пенумбру, що стоїть трохи збоку, прихилившись до невеликого стелажа. Він дивиться вслід Корвіні, тоді повертається до мене, складає долоні біля рота й гукає: «Продовжуйте, мій хлопчику!»)

СЛАЙД 4

Насправді codex vitae Мануція абсолютно виправдовує свою назву — це книга про його життя. Як історична праця вона дійсно безцінна. Але я хотів би зосередитись на тій частині, яка стосується Ґеррітсзона.

Для перекладу з латини я скористався ґуґлівським перекладачем, тому пробачте, якщо трохи наплутав із деталями.