Робін Слоун - Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун

рацію. Які ще скарби дрімають у самому серці бурі, дожидаючи, поки хтось їх звідти забере?

— Не хочете її поставити, любчику? — Черил киває на коробку в моїх руках. — Виглядає важкою.

Я хитаю головою. Ні, я не хочу її ставити. Боюся, що вона розчиниться в повітрі. Мені досі не віриться, що я тримаю в руках ці пуансони. П’ятсот років тому їх вирізьбив чоловік на ім’я Ґріффо Ґеррітсзон — кожну літерку. Минули століття, і мільйони, може, мільярди людей споглядали їхні відбитки, навіть не усвідомлюючи, що їм випало побачити. Я пригортаю їх до себе, як новонаро­джене дитя. Важкеньке дитя.

Черил клацає клавіатурою, і принтер біля термінала починає гудіти.

— Майже готово, любчику.

Як для об’єктів значної естетичної цінності, ці пуансони виглядають досить просто. Тоненькі брусочки з якогось темного сплаву, шорсткі й пошкрябані, і лише на самих кінчиках проступає їхня краса — з металу, ніби гірські шпилі з туману, виростають карбовані гліфи.

Ураз мені спадає на думку запитати:

— Кому вони належать?

— Ох, нікому, серденько, — відказує Черил. — Тепер уже ні­кому. Якби в них були власники, ти говорив би зараз із ними, а не зі мною.

— То… що вони тут роблять?

— Любий, та в нас тут справжнісінький притулок для сили-силенної нічиїх артефактів, — каже вона. — Подивимось. — Жінка поправляє окуляри й прокручує коліщатко мишки. — Нам наді­­слав їх Флінтівський музей сучасних ремесел, але вони зачинились у 88-му. Гарний був музей. І чудовий куратор, Дік Сондерс.

— Він просто залишив усе тут?

— Ну, він приїжджав, забрав якісь старі автівки й вивіз їх на спеціальній вантажівці, а все інше передав нашому сховищу.

Може, «Об’єднаним сховищам» варто відкрити власну виставку — «Безіменні артефакти різних епох».

— Ми намагаємося продавати деякі об’єкти на аукціонах, — веде далі Черил, — але трапляються такі… — Вона знизує плечима. — Як я вже казала, тут усе для когось цінне. Та не завжди вдається знайти таких поціновувачів.

Невтішні новини. Якщо ці невеличкі літерки, такі важливі для історії книгодрукування, видавничої справи та й людського спілкування загалом, загубились у цьому гігантському сховищі, то що вже говорити про нас?

— Гаразд, містере Дженноне, — удавано формальним тоном завершує Черил, — усе готове. — Вона кладе папери до коробки і гладить мене по руці. — Ми позичаємо вам їх на три місяці. Можете продовжити термін до року. Вам уже кортить зняти ці велетенські повзунки?

Я повертаюся до Сан-Франциско на гібридній автівці Ніла, коробка з пуансонами лежить на пасажирському сидінні. Вони наповнюють салон густим запахом гартованого металу, від якого мені лоскоче в носі. Я замислююся, чи не краще буде промити пуансони в кип’яченій воді. А що, як той запах в’їсться в сидіння?

Додому ще далеко. Якийсь час я стежу за витратами енергії на панелі приладів і намагаюся побити свій попередній рекорд з економії пального. Та мені швидко набридає, тому я вмикаю плеєр і починаю слухати третій том «Хронік Співочих Драконів» у виконанні самого Кларка Моффата.

Я розслабляю плечі, відкидаюся на спинку сидіння, міцно беруся за кермо й поринаю в невідомість. Мене оточують брати з Нерозривного Корінця, яких одне від одного відділяють сотні років: Моффат у програвачі, Ґеррітсзон на пасажирському сидінні. Миля за милею одноманітно тягнеться пустеля Невади, а у вежі королеви Дракенії відбуваються вельми дивні речі.

Пригадуєте, ця сага починається з того, що заблукалий у морі дракон кличе на поміч дельфінів і китів? Його рятує корабель, який випадково пропливав повз, і на його борту перебуває гном-­учений. Гном, потоваришувавши з драконом, виходжує його, а тоді рятує йому життя, коли однієї ночі капітан корабля намагається перерізати драконові горлянку, аби отримати заховане в ній золото, і це тільки перших п’ять сторінок. Як бачите, нашпигувати цю історію ще більшою химерщиною — рішення неоднозначне й непросте.

Але тепер я, звісно ж, знаю причину — третій і останній том «Хронік Співочих Драконів» водночас був і книгою життя Кларка Моффата.

Усі події в цій частині відбуваються у вежі королеви Дракенії, і та вежа — ніби окремий світ. Вона сягає зірок, а кожен поверх має свої правила й загадки, які потрібно розгадувати. У перших двох томах були пригоди, битви і, звичайно ж, підступні зради. А в цьому — самі загадки, загадки, загадки…

Усе починається з того, що з’являється дружній привид, аби звільнити гнома Фернвена й Телемаха Напівкровного з темниці королеви Дракенії та допомогти їм розпочати підняття на вер­шину вежі. Через програвач «Тойоти» Моффат описує привида:

«Висока, зіткана з блідого блакитного мерехтіння істота з довгими руками й довгими ногами, з тінню усмішки, а вгорі — блакитні вогники очей, вони світилися яскравіше за все тіло».

Хвилиночку, а це що таке?

« — Що ви шукаєте в цьому місці? — прямо спитала примара».

Намацую кнопку, щоб відмотати запис. Відмотую задалеко й мушу трохи перемотати вперед. Знову пропускаю цей уривок і мушу відмотувати назад, а тоді «Тойота» підстрибує на запобіжній смузі. Викручую кермо, повертаю автівку назад на автостраду й урешті натискаю кнопку відтворення.

«…блакитні вогники очей, вони світилися яскравіше за все тіло.

— Що ви шукаєте в цьому місці? — прямо спитала примара».

Знову:

«…яскравіше за все тіло.

— Що ви шукаєте в цьому місці?»

Мені не вчулося: на цих словах Моффат імітує голос Пенумбри. Ця частина оповіді мені знайома. Я пригадую дружнього блакитного привида у в’язниці ще з першого прочитання книжки. Та, певна річ, у той час я не міг знати, що Моффат додав до своєї саги дивакуватого продавця книжок із Сан-Франциско. Та й пізніше, переступаючи поріг цілодобової книгарні, я б нізащо не здогадався, що вже декілька разів зустрічався з містером Пенумброю.

Аякс Пенумбра якраз і є тією блакитноокою примарою в темниці королеви Дракенії. Жодних сумнівів. Я слухаю, як Моффат із хрипким трепетом у голосі завершує сцену…

«Маленькі долоні Фернвена горіли на щаблях драбини. Залізо було холодним, як лід, і здавалося, що кожен щабель вгризався йому в шкіру, злостиво примушуючи гнома відірвати руки й сторчголов летіти вниз, у темну безодню в’язниці. Телемах видерся на чималу висоту, майже дістався порталу. Фернвен озирнувся і глянув униз. Примара була там, зависла на порозі таємних дверей. Вона всміхнулась, напівпрозорим обличчям пробіг світловий імпульс. Примара махнула довгою рукою й вигукнула:

— Підіймайтеся, мій хлопчику!