Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

важка артилерія. Так звані 120-міліметрові. У тутсі є ракети з самонаведенням. Зараз, патроне, тут…

Морван відпустив думки у вільне плавання. Контрабандисти озброїли обидві армії. Ще більше божевільних… Якщо це триватиме, він може попрощатися зі своїм бізнесом. Переможець, хай хто це буде, річкою підніметься на запах колтану зі своєю зброєю.

— Підсумок?

— ЗСДРК порішили тутсі.

Морван запитав це, хоча в достовірності інформації дуже сумнівався: Мішель, який походив із народу луба, діставав відомості від конґолезького фронту; якби запитав інших, із протилежного табору, отримав би й протилежний результат.

— Баржі проходили?

— «Вентімілья» зупинялася в Лонтано. Дехто каже, вона поламалася.

Збіг чи саботаж, справа рук Ервана? Цей малий здатний на все. Хай там як, він досягнув своєї мети, зійшов на сушу. Ґреґуар відчув приплив гордості: Морвани завжди домагаються свого.

— Хто командує ЗСДРК?

— Є два фронти, шефе. Конголезцями керує генерал Етьєн Еґбакве, силами Інтерагамве — Мефісто.

— Фостен Муньясеза?

— Атож, саме він.

Цього разу Морванові справді захотілося заревти: як цей привид із минулого міг саме зараз опинитися на лінії фронту?

— Є новини про мого сина?

— Я дізнавався, шефе. Розпитував. Ніхто не в курсі.

Ще одне марне запитання. Ерван був на березі тутсі, там, де Лонтано. Серед конґолезців новина про його присутність розлетілася б, немов звістка про з’яву архангела Гавриїла — як про рідкісну здобич. Яйця білого у мішечку в дар головнокомандувачу — першокласний трофей.

— Маю дані про твою локацію. Скоро буду.

— Не забудь про пальне.

Морван поклав слухавку і віддав кілька наказів. Глибоко в душі він тішився передчуттям нічного круїзу. Африканська ніч сягає таких вершин, що решта світу раз і назавжди блідне й перестає будь-кого цікавити.

Він подумав про Фостена, тобто про Мефісто: цей хлопака неабияк піднявся після Променистого містечка. Він єдиний знає правду про смерть милої медсестрички. Залишалося тільки молитися, щоб Ерван не забрав собі в голову, що варто шукати й допитувати цього типа. В усякому разі Ґреґуар був упевнений, що син уже обробив сестру Гільдеґард. Стара шкапа, мабуть, усе вибовкала…

Негайно вирушати.

Відшукати сина.

І за потреби вбити того хуту.

60

О десятій північний схід 8-го округу — мертва зона.

Більшість будинків порожні або заселені можновладцями. Єдині перехожі — кур’єри, автівки — лише з дипломатичними номерами чи кольорів національної поліції. Щоночі ці квартали ніби під накривкою терпляче очікують початку дня, мовби тут діє комендантська година.

Ґаель вдавала з себе спостерігача на щоглі. Зайняла позицію біля свого слухового вікна. Цілий вечір курила перед тим віконцем, споглядала цинкові дахи, мовчазні й похмурі, ніби могили. Такий день, що можна померти з нудьги. Після її втечі Одрі та янголи-охоронці узгодили нові умови: жодного виходу з квартири без дозволу, жодних зустрічей, дзвінків чи CMC без негайної перевірки.

Опівдні телефонувала Одрі: нічого нового. Пообіцяла зв’язатися ввечері. А потім з’явилася особисто, з жирним кебабом у руці та ноутбуком під пахвою. Зауважила радість Ґаель і відразу її загасила: досі жодних результатів.

— Спершу Катц. Я ще раз пройшла скрізь. Центральний директорат внутрішніх даних, центральні управління кримінальної поліції, бригади з 36-го — ніхто ніколи не чув цього імені, жодний флік не відреагував на нього. Перевірила кримінальні провадження, у яких фігурували психіатри, — теж нічого. Переглянула бази даних страхових компаній, зателефонувала в раду Спілки, в університети: є кілька лікарів із таких прізвищем, але вони не мають жодного зв’язку з нашим. Я скористалася програмою візуального розпізнавання й проаналізувала фотографії психологів, які входять до різних асоціацій: ніфіга.

— А мобільний?

Одрі вкусила свій соковитий сандвіч, і лише потім відповіла:

— Відсутні законні підстави. Я отримала детальний список дзвінків за останні дні лише тому, що маю добрі зв’язки в офісі його оператора.

— Записи є?

— Катц не прослуховується, і ми ніяк не можемо це ініціювати. Для цього знадобилося б особливе клопотання, тобто заява і звернення до суду. Я перевірила номери: мабуть, пацієнти, з якими він домовлявся про зустрічі. Жоден дзвінок не тривав довше, ніж хвилину.

— А його жінка, діти?

— Теж нічого.

— А помешкання по вулиці де ля Тур?

— Він винаймає його на своє ім’я. Не знаю, як викрутився з паперами. В будь-якому разі ім’я він собі оформив так, що комар носа не підточить.

— На поштових скриньках не було прізвища Катц.

— Хоче залишатися в тіні. Тебе це дивує?

Ґаель здавалося, що перед нею постала гладенька й рівна стіна без жодної тріщинки.

— Юссено?

— Можу лише підтвердити те, що сказала тобі вранці. Завершив свою кар’єру в клініці в Шату. Керував нею на той час, коли розбився в машині з двома своїми хлопчиками.

Ґаель замислилася про цю деталь: її батько лікувався у «Феянтін», можливо, знав Юссено, але й мови не могло бути про дзвінок Старому в Африку.

— Жодних проблем із законом?

— Niente.[79] Я перевірила витяг із історії судимостей: жодної, ані найменшого порушення. Юссено був чистим, як його білосніжний халат. Проблема в його сім’ї.

Одрі відкрила «Мас», і далі тримаючи у вільній руці своє огидне їдло. Ґаель побоювалася масних плям на журнальному столику, але не час було вдавати з себе берегиню домашнього затишку.

— Хоч би що я робила, взагалі нічого не можу знайти про його дружину чи синів. Ні дати одруження, ні свідоцтв про народження дітей. Знайшла єдиного лікаря з клініки в Шату, який пригадав, що Юссено розлучився в 2000-х роках, ось і все. За його словами, він ніколи не говорив про свою дружину, але той хлопець почав працювати там лише за кілька тижнів до його смерті. Я також пошукала серед архівів суду в