Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

Пірс був порожній: «Вентімілья» попливла до Тути, залишила його самого в цьому пеклі.

II

Kleiner Bastard

Цього разу не було жодного сумніву: на річці, кілометрів за п’ятдесят на південь, знову почалася війна. Тобто в Лонтано. Морван спробував зателефонувати Ервану: жодної відповіді. Так само, як і від Сальво. Він негайно прийняв рішення: вирушати на пошуки сина, який опинився там, під бомбами. За роки Старий збагнув: із людьми завжди можна домовитися — особливо, коли ти білий, а вони чорні. Але ніяк не домовишся зі снарядами чи ракетами, що падають навмання. Ерван мав усі шанси стати їх випадковою жертвою.

Морван послав Мішеля по моторний човен. Зателефонував Шепіку, аби той якнайшвидше підібрав їх у Конґоло чи Калемі, адже про приземлення в Лонтано і мови бути не могло, — росіянин поставився до пропозиції без ентузіазму й подвоїв ціну. А наостанок Морван попередив Кросса: «Погуляємо Луалабою, що скажеш?». Базальтовий титан із племені луба в бездоганному камуфляжі (кілька жінок займалися його пранням) і береті, мовчки кивнув. Йому можна було довіряти. Колишній легіонер, колишній солдат ЗСЗ мав смак до смерті, але ніби сидів на дієті, лише змочував губи, аби пригадати насолоду.

Морван нетямився від гніву. Навіщо дозволив Ервану вплутуватися в цю марудну справу? Ці пошуки правди — цілковитий абсурд, а вже здохнути в Лонтано від сліпої кулі — просто дурість.

Поки що Ґреґуар у світлі переносної лампи вивчав карту Луалаби, виготовлену в часи Елізабетвіля[77]: карикатурне зображення місцевості. Відстані, течії, перепони, які слід врахувати… Щойно Мішель відкопає пірогу, він вирушить. Не братиме з собою нічогісінько, хіба що кількох солдатів. П’ятдесят кілометрів річкою: десять-п’ятнадцять годин у дорозі. Але швидкість пересування залежить від човна, плюс усі халепи, які можуть трапитися в Африці, найперша і найдрібніша з яких — звичайнісінька аварія. Зважуючи свої шанси, Морван подумав про Сальво: чим він там знову барижив? Чому перестав відповідати?

Задзвонив «Іридіум». Ерван? Лоїк.

— Є свідок, — оголосив молодший, навіть не вітаючись. — Дехто бачив, як того ранку Джованні розмовляв з якимись чоловіками…

Морвану знадобилося кілька секунд, щоб згадати, про що мова:

— Я що тобі сказав? Я висловився незрозуміло? Садови свою сім’ю в літак і…

— Ти хочеш отримати інфу, чи ні?

— Розроджуйся своєю інфою, — зітхнув батько, із великим зусиллям зосереджуючись на розмові.

— У вівторок о дев’ятій ранку Джованні розмовляв із двома чуваками в підліску на околицях Сіньї.

— Чорними?

— Білими. Наша людина впізнала одного з них: Джанкарло Балаґіно. Фашик, замішаний у корупційних схемах і…

— Я в курсі.

Усе це не мало жодного сенсу: Монтефіорі ніколи не злигався б із виродками, що розкрадали його місто.

— Хто твій свідок?

— Служник в одному флорентійському готелі «люкс». Він двадцять років пропрацював на Монтефіорі у Ф’єзоле.

На людину, яка так довго користувалася довірою Кондотьєра, можна було покластися.

— Другого він не впізнав?

— Ні. Лише розповідав, що то був кремезний білявець, років за сорок. Довкола них стояли охоронці.

Що то було за таємне зібрання? Це стосувалося продажу зброї? Чогось іншого? Балаґіно завше влазив у все, що пахло війною, але якби він хотів позбутися Монтефіорі, то зробив би це тихіше — ванна з кислотою чи залізобетон. А якби, навпаки, захотів перетворити його на яскравий приклад помсти, обрав би відрубування голови, повішення або — теж класика мафіозі — мисливську рушницю зі спиляним стволом.

— У нас із Софією ідея, — вів далі Лоїк тоном, гідним «Славетної п’ятірки»[78]. — Цей чоловік записав номер однієї з машин. Автівка, як він припускає, орендована. Софія планує завдяки своїм контактам дізнатися, у кого її винайняли.

Ґреґуар не знав, сміятися чи плакати. Татів синочок і графиня йдуть слідами пожирача сердець. Зрештою, приводи для занепокоєння точно були.

— Здається, я все-таки недостатньо чітко висловився, ти…

— Я знаю, що треба робити. Ми можемо працювати ефективніше за самих фліків.

Зв’язок був кепський, але Морван відчував, що Лоїк надто захопився. Він сподівався, що Софія нарешті за яйця спустить його на землю, але помилився. Можливо, смерть макаронника мала зіграти свою роль… Навіть Лоїк, певно, зберіг у собі те чорне, тверде й незнищенне осердя, що його називають «волею», але в Морванів це лише гординя.

— Зателефонуєш, коли будуть новини, — нарешті здався він.

Не встиг покласти слухавку, як «Іридіум» задзвонив знову. Кущ.

— Маю човен, патроне. Зі шкіпером.

— Серйозно?

— Укр-рай сер-рйозно!

— Двигун?

— «Enduro», 40 кінських сил.

— Пальне?

— Треба взяти з собою.

— Скільки людей поміститься?

— Троє включно зі стерновим.

Мішель брехав. Він це казав, сподіваючись залишитися на суші. Морван не поїде без Кросса, його озброєної охорони й без досвідченого керманича.

— Скільки часу добиратися до тебе?

— Якщо вирушиш негайно, будеш тут о десятій вечора.

В «Іридіумі» збереглася інформація про місце перебування Мішеля. Ґреґуар усе зважив: він зможе досягти Лонтано до полудня. Якщо Шепік не прилетить, просто залишиться в облозі зі своїм сином, але принаймні вони будуть удвох. І ще зможуть повернутися річкою. Треба взяти запас пального.

— Тобі вдалося щось дізнатися про ситуацію на місці?

Позаяк пересування джунглями практично неможливе, поширення звісток про рух військ стало тут оновленою версію зіпсованого телефону.

— У нас був феєрверк, шефе. Міномети, ракетні установки. Тут такого ще не бачили.

— У кого зброя? Це ФЗВК?

— У обох сторін, патроне. У хуту