Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

дже­ре­ла, навіть ду­же по­важ­них сво­яків (тітчині знай­омі, як пе­ре­ко­на­лась я опісля, бу­ли доб­ре поінфор­мо­вані!), і во­на не му­си­ла тут сидіти! Не­хай собі го­во­рить що хто хо­че, але для по­ряд­ної, ро­бо­тя­щої, незіпсо­ва­ної дівчи­ни знай­деться завсігди до­ма за­нят­тя, іде ли­ше о охо­ту до праці.

В неї му­сить вза­галі бу­ти слав­не сер­це! Лед­ве тиж­день ми­нув, а во­на вже й карт­ку вис­та­ви­ла в вікно, що ви­най­має кімна­ти. Бо­же, зми­луй­ся, та­ка нев­дячність і грубість чут­тя! Пха­ти за­раз чу­жих у кімна­ти сер­деш­ної небіжки, кот­рої дух ще там літає. А вже її кімна­та - то чис­те варіяцтво. Жіно­ча, себ­то діво­ча кімна­та з чис­то му­жеським ха­рак­те­ром, ма­ти бо­жа! Над ліжком ви­сить ре­вольвер, мов у яко­го поліцая. Фо­тог­рафії бо­жевільних пи­са­телів і якихсь му­жицьких по­етів, а бо­жо­го об­ра­за хоч і до ве­чо­ра шу­кай! Од­но-одніське, що при­га­ду­ва­ло щось подібне, то був ма­лий об­ра­зець, як Ісус Хрис­тос мо­литься на Оливній горі. Об­раз цей - то бу­ла ви­дер­та карт­ка з яко­гось ілюст­ро­ва­но­го ча­со­пи­су і (о ганьба!) приш­пи­ле­ний чо­тирьома шпилька­ми до ки­лим­ка над її постіллю. Але то бу­ло ще ніщо. В однім куті тієї її кімна­ти - са­ме ко­ло яко­гось ма­картівсько­го бу­ке­ту, висів та­кож «образ». Він предс­тав­ляв цілком не­одяг­не­ну жен­щи­ну, об­ви­ту ли­шень у який­сь сер­па­нок, як во­на ніби ле­тить лісом, а в ру­ках, підне­се­них ви­со­ко вго­ру, дер­жить якесь світло. Го­ло­ву звер­ну­ла по­зад се­бе, що­би ба­чи­ти, чи за нею хто не слідить, а са­ма усміха­ла­ся при­ма­ню­ючим усміхом, мов­би й на тім ніхто не ро­зумівся.

Коли по по­хо­роні тре­ба бу­ло зійти­ся з си­ном по­мер­шої зад­ля об­го­во­рен­ня якоїсь там спра­ви, а умов­ле­но зійти­ся в неї, то він, хо­дя­чи по кімнаті, ста­нув пе­ред тим без­со­ром­ним об­ра­зом. Во­на, ком­паньйон­ка, помітив­ши се, ска­за­ла ніби ре­ко­мен­ду­ючи:

- Блудне світло.

А він?

- Вона подібна ко­ло уст до вас, - ска­зав він.

- Се го­во­ри­ла пані Мар­ко, - відповіла во­на (навіть не по­чер­вонівши), - і то­му що во­на лю­би­ла сей об­раз, я взя­ла йо­го собі са­мовільно.

- Не да­ру­ва­ли б ви мені йо­го? - спи­тав він. - Я лю­бу­юся в та­ких фан­тас­тич­них тво­рах…

А во­на прис­та­ла на те, не ва­га­ючись ані хвильки, мов­би­то ви­па­да­ло! При тім чи­ни­ла­ся та­ка скром­на! Не­хай він бе­ре (го­во­ри­ла), во­на не має, ро­зуміється, до об­ра­за ніяко­го вик­люч­но­го пра­ва, се бу­ло з її сто­ро­ни навіть на­ру­шен­ням йо­го прав і т. д., од­нак не відтя­га­ла від йо­го ру­ки, ко­ли взяв її та бог знає за що поцілу­вав. А що во­на й тоді не за­рум'яни­ла­ся, се ма­ло та­кож своє зна­чен­ня. Се лу­ча­лось їй, оче­вид­но, не пер­ший раз, хоч як при­хо­ди­ла во­на до та­кої довірчи­вості? Він, звісно, муж­чи­на, як і кож­дий інший, нині тут, а завт­ра там, але во­на?

А ко­ли всі роз­ла­ди­ли­ся, він при про­щанні дя­ку­вав щи­ри­ми сло­ва­ми, що во­на бу­ла для по­мер­шої мов донька, то во­на розп­ла­ка­ла­ся і не відповіда­ла нічо­го. Те ма­ло йо­му ви­яви­ти її пре­ве­ли­ке чувст­во! Ха-ха-ха! Хто би в те увірив! Він ба­ла­кав ще, що приїде на рік [119] і пос­та­вить по­мершій з її (ком­паньйон­ки) поміччю крас­ний надг­роб­ний пам’ятник, що те­пер не мо­же цього вчи­ни­ти, бо му­сить як­най­скоріше вер­та­ти, але ос­та­вяє до­ро­гий гріб її опіці. А відтак поп­ро­щав­ся, хит­рий, не над­то теп­ло і пішов. Но­чу­вав ніби в го­телі, відко­ли по­мер­шу по­хо­ро­не­но, і во­на ніби са­ма меш­ка­ла, але ввечір та­ки то­го са­мо­го дня (дру­го­го дня мав від'їжджа­ти) був у неї ще раз…

Чи по об­раз?

Стара ку­хар­ка ка­за­ла, що пан за­був свою по­до­рож­ню тор­бу у пан­ни, кот­ру во­на схо­ро­ни­ла на йо­го просьбу в се­бе… Мо­же! На кож­дий ви­па­док ви­зи­ра­ла і з то­го якась так­ти­ка; впрочім, ко­го має во­на об­хо­ди­ти? Ко­го ма­ють об­хо­ди­ти такі са­мостійні не­за­мужні жінки?…

Не знаю, чи сміяти­ся, ко­ли на­га­даю те все, як Ок­са­на, кот­ра оповіда­ла мені це на те, щоб розсміши­ти ме­не, чи пла­ка­ти, що стрічаю та­ке співчут­тя в жінках, котрі по­винні моє смут­не безвідрад­не по­ло­жен­ня ро­зуміти?

Справді, не знаю.

Щодо їх кри­тич­них оповідань, то в дечім ска­за­ли і прав­ду, хоч її інак­ше тре­ба ро­зуміти. Напр., що­до об­ра­за, що­до по­дя­ки, а навіть що­до вечірнього візи­ту. Справді, він відвідав ме­не. Прий­шов заб­ра­ти ще якісь потрібні па­пе­ри, котрі на­хо­ди­ли­ся в ме­не, і щоб, як ска­зав, стис­ну­ти мені упосліднє по-то­ва­риськи ру­ку.

- Дайте мені сло­во, - про­сив при тім, - що дас­те мені вскорі на­го­ду віддя­чи­тись вам хоч по­час­ти за всю ва­шу щирість і по­жерт­ву­ван­ня і що в прик­рих хви­ли­нах звер­не­те­ся до ме­не, - А я ва­га­ла­ся по­да­ти йо­му на се ру­ку. Ні, я не хотіла за те по­дя­ки, що ро­би­ла прос­то з вдяч­ності і прив'язан­ня для бідної по­мер­шої, кот­ра ста­ла­ся для ме­не в най­кри­тичнішій май­же хви­лині мо­го жит­тя справдішньою спа­си­телькою. При ній пізна­ла я інше жит­тя, як до­те­перішнє, нап'ятно­ва­не са­мо­любст­вом і не­на­вис­тю, у неї най­шла я по­ша­ну­ван­ня і лю­бов, і для неї не бу­ла я од­ною з тих, над кот­ри­ми добрі лю­ди му­сять і без лю­бові ма­ти ми­ло­сер­дя.

Він спос­теріг моє ва­ган­ня, і во­но за­боліло йо­го.

- Ви ва­гаєте­ся? - спи­тав. - Прав­да, ви маєте вже то­ва­ришів, і то близьких, і за­ким ваші сло­ва діста­лись би до ме­не, то во­ни прий­дуть до вас кож­дої хви­ли­ни. Я, оче­вид­но, спізнив­ся зі своїм про­ек­том або ме­не вже за­ба­га­то в круж­ку ва­ших виб­ра­них. Жаль мені! - І по-ми­мо всього го­ря, що тяжіло на нім і май­же зло­ми­ло йо­го, усміхнув­ся по-давньому напівгор­до а напівсмішли­во. А той усміх вик­ли­кав в мені так са­мо, як і дав­но, чувст­во ура­же­ної гор­дості, од­нак я бу­ла смер­тю моєї опікун­ки так при­би­та, ут­ра­та її для ме­не бу­ла та­ким ве­ли­ким уда­ром., що все про­че зда­ва­ло­ся мені суп­ро­ти то­го дрібни­цею, і я не мог­ла бо­ро­ни­ти­ся по-давньому.

- Я маю то­ва­ришів, то прав­да, - відповіла я, усміха­ючись сла­бо. - Ок­са­на і ще од­на да­ма, ви її не знаєте, але…

- Дама? - спи­тав він.

- Дама. Од­на мо­ло­да ма­ляр­ка.

- А більше ніхто?

- Ніхто.

- А той, що був тут на по­хо­роні? - спи­тав май­же розд­раз­не­но і вди­вив­ся в ме­не ве­ли­ки­ми ожи­да­ючи­ми, не­пев­ни­ми очи­ма, що на йо­го блідім марнім лиці зда­ва­ли­ся ще більши­ми.

- Хто ж тут був? Я справді не знаю. - І в тій хви­лині я справді ще до­га­ду­ва­ла­ся, ко­го він мав на думці.

- Не знаєте? А Оря­дин що? Він вам то­ва­риш!

- Він? - Я усміхну­ла­ся болісно, опісля гля­ну­ла пов­ним, по­важ­ним пог­ля­дом на йо­го, а чо­ло змор­щи­ло­ся в ме­не ми­мо­волі хмар­но.

- Чи він то­го не гідний? Впрочім, він не мій то­ва­риш, хіба в де­якім смислі… В де­якім смислі! - пов­то­рив