Мартін Андерсен Нексе - Пасажири вільних місць

— Пророка з Вільномістя?

— Авжеж, і він навернув нас на свою віру. Там майже нічого не їдять на знак протесту проти дорожнечі, а тому байдуже, скільки коштує хліб. Та й одежа не зношується, бо кожного, хто вступає в громаду, так убирають, що йому вже того одягу ніколи не треба поновляти. А що всі члени громади подорожують задарма, то й ми надумали собі вирушити на узбережжя, всі п’ятеро.

— То ви не маєте квитків? — спитав я і стурбовано подумав, що ж то буде, як прийде кондуктор.

Жінка, всміхаючись, похитала головою:

— Навіщо нам квитки? І бабуся не має, бо вона також належить до наших. Правда, бабусю? Еге ж, ми своїх завше пізнаємо по очах!

Ту хвилину зайшов кондуктор. Він збудив мого супутника й пробив його та мій квитки, тоді вийшов, навіть не глянувши на решту шістьох пасажирів.

Мій гладкий супутник позіхнув і вмостився спати далі. А жінки знову почали розповідати про свої злигодні й муки, що їх вони зазнали, поки прийшли до нового життя. Чоловік і діти сиділи цілком нерухомо: чоловік якось дивно хрипів, а діти наче зовсім не дихали. Але жінки не могли мовчати: нескінченна повість про страждання лилася навпереміну з їхніх уст, скорботна пісня, що до неї могли приєднатися тисячі інших голосів.

— Тільки подумати, — вигукнула бабуся, — як нам тепер добре! Двічі, коли туга за рідними місцями знемагала мене, я сідала в потяг і збиралась їхати, знала-бо з газет, що по всій Данії що божої днини ходять потяги і що в них є місця. Писали навіть, що багато тих місць вільних. Але щоразу мене ловлено. Мені двічі треба переїздити воду, щоб попасти додому. Один раз я добулася аж до першого переїзду. Але мене завернули назад і торочили щось про кару, хоч я не засіла нічийого місця. А тепер я можу собі їхати, куди лишень хочу.

— Авжеж, усі вільні місця на землі належать нам, — сказала молода жінка, звертаючись до мене, — а їх багато. Якщо тобі скрутно живеться, то приставай до нас. Ми не знаємо, що таке дорожнеча, і всього в нас порівно. В нас нема ані значних, ані пригноблених, усі ми однакові перед лицем пророка з Вільномістя.

Потяг засвистів різко й протягло. Мій гладкий сусід позіхнув і потягнувся — ми доїхали до порона. І не встиг я озирнутися, як пасажири вільних місць зникли.

Я побачив їх знову на пероні, коли вийшов, — їх і ще багато інших, що, певне, теж до них належали. Вони змішалися з «правдивими» пасажирами, переважаючи їх числом. Цілий натовп подорожніх, що стали штурмувати порон.

— Дивний люд подорожує тепер по Данії, — сказав я кондукторові.

Він вражено глянув на мене:

— Це ви про ту зграю торговельних агентів кажете? їх тут повно товчеться цілісінький рік.

Але ті, про кого я говорив, не були примари. Вони засіли верхній поміст, просторий верхній поміст, де звичайно гуляють пасажири першого й другого класу. Засіли так упевнено, наче то для них були призначені невикористані від інших розкоші. Так, я бачив на власні очі, як вони леліли в сонячному світлі, майже зливаючися з ним, пасажири вільних місць.

Весілля Карен Бакегор довго й докладно обговорювали в окрузі. Це чи не вперше вийшло, що найбільше мовилося про весілля серед тих, хто на ньому не був, а не були там найшанованіші в окрузі люди. їх, певна річ, ласкаво запрошували, але в останні тижні перед весіллям навколишні хуторяни почали слати нареченій подарунки та поздоровлення й заразом просили вибачити, бо… одному сталося те, другому інше, і все невідкладне. Спершу Карен Бакегор брала їхні відмовки за щиру правду, але скоро здогадалася, що сусіди роблять так навмисне, — вирішили обминати її.

— Лишіть собі своє дрантя! — сказала вона черговому посланцеві, що стояв біля ганку з подарунком і вибачався за батька. — ї я не дуже побиватимусь, як вашої ноги тут більше не буде!

Син господаря Лугового хутора повернув коня й поїхав, навіть не попрощавшись. Про те, як його прийнято, до вечора знала ціла округа, — чутка облетіла всі хутори. Відтоді ніхто вже не посилав Карен подарунків і не перепрошувався.

Карен Бакегор вдовольнилася цим, — краще відверта війна, ніж перешіптування в неї за спиною, що його вона останнім часом помічала. Коли хуторяни обминають її, то й вона їм покаже, що може без них обійтися. Замість кожного багатого господаря вона запросить двох бідних, а весілля відгуляє. От тільки прикро, що троє її дорослих синів не відгукнулися на запросини. Хоч, може, вони ще приїдуть в останній день… Ну, а як ні, то й ні! Коли вже вона обходиться без своїх знайомих, то обійдеться й без синів. Вийшов більший клопіт, ніж Карен сама сподівалася, але тепер уже що буде, те й буде. Найкраще було б заплющити очі і вимести все за поріг, і добре, й зле, геть до останку.

Той, задля кого вона все офірувала, пропадав у місті й рідко заглядав на хутір. А їй так би хотілося, щоб він тепер був із нею, в господарстві потрібна чоловіча рука, не одне годилося б зробити. І знову ж таки, як приємно було б мати опору тепер, коли всі відвернулися від неї. Та відколи призначено день весілля, його все десь носить. Карен не мала часу поміркувати, що там у нього за справи, — стільки треба було напекти й наварити, а крім того, серце її сповнювала радісна певність, що скоро він належатиме тільки їй, і приглушувала всі сумніви.

Аж уранці перед самим весіллям він з’явився на чолі цілої зграї зайд — галасливих, нахабних фертиків з міста у капелюхах набакир і подорожніх кереях. То були всілякі гендлярі й ошуканці, що їх звикли бачити в селі лише поодинці, тому хуторяни аж полегшено відітхнули, як та компанія врешті покинула округу.