Кара Делевінь - Дзеркальце, моє дзеркальце

традиційної недільної печені, від чого мені стає не сумно й не радісно, від чого я, натомість, гублюся у згадках про те, якою була наша родина колись. Коли вона нагадувала цей запах – знайомий і теплий.

– Ти вдома! – Тато прочиняє двері кухні, і я бачу, що він накрив стіл на чотирьох – посередині сіль, перець і велика банка кетчупу, бо Ґрейсі нічого не їсть без нього. – Вирішив приготувати вечерю до твого повернення, бо вчора ми майже не бачилися.

– Чудово, – кажу я, вішаючи куртку на краєчок перила. Звісно, нічого не чудово, бо я думаю про те, як втомилася, про те, що обличчя й досі болить, про те, як я хочу поговорити з Аш і дізнатися, чи вдалося їй щось з’ясувати і що саме, про те, що треба написати Лео й запитати, чи справді Аарон пішов геть, і про те, що ця вечеря перетвориться на пекло зі смаженою картоплею.

– Редлі! – Ґрейсі гупає сходами вниз і застрибує мені в руки з такою силою, що я хитаюся.

– Малеча! – цілую її солоденьку щічку. – Бачу, в тебе був хороший день? Їла солодку вату?

Рот Ґрейсі застигає здивованим «О».

– Так, а звідки ти знаєш? Ми ходили в зоопарк! – Вона настільки ж здивована моєю здогадкою, наскільки я – новинами. Дивлюся на тата, він злегка знизує плечима. Треба сказати, що ніхто не переходить від родинного апокаліпсису до вдавання, що все в шоколаді, так легко, як мої батьки.

– Ґрейсі, піди розбуди маму, – каже він, і моя сестричка збігає нагору з таким самим ентузіазмом, з яким спускалася до мене.

– Похід у зоопарк, тату? – Іду за ним на кухню, де він ріже курку.

– Слухай, я просто хочу повернути нам нормальне життя. Заради Ґрейсі. Заради мами, заради всіх. Тому я приготував вечерю. Добре, правда ж? Як раніше.

– Але тепер – не раніше.

Багато годин я майже не згадувала про синець і поріз на щоці, але зараз, коли я згадую про нього, він раптом починає пульсувати.

– Від того, що ти вдаватимеш, що в нас щаслива родина, мама не перестане мене ненавидіти, не кине пити. Це не виправить того, що в тебе є коханка, правда ж?

– Я знаю. – Тато раптом повертається до мене, притишуючи голос. – Але ж треба з чогось починати. Дай мені шанс, сонечку. Я стараюся.

– Добре, – кажу я. – Чим тобі допомогти?

– Наллєш води в склянки?

Коли я дістаю з буфета склянки, Ґрейсі приводить маму.

– Редлі вдома! – каже Ґрейсі, коли мама не дивиться на мене.

Вона сідає за стіл, як і Ґрейсі, яка стукає по стільцю поряд із собою, щоб я сіла на нього.

– Як ваша генеральна репетиція? – питає мама. Її очі не зустрічаються з моїми, але принаймні голос не такий жорсткий і холодний. Усе, чого я хочу, це щоб між нами все було гаразд, так, як було тоді, коли вона була моєю мамою, а я – її маленькою дівчинкою. Я не хочу шукати в собі сили пробачити її, не хочу, щоб вона пробачала мене за те, хто я є. Я просто хочу, щоб ми знову були нами, і мені дуже болить, сильніше, ніж обличчя.

– Добре, – кажу я. – Справді добре.

– Я запитав у мами, чи є в нас квитки, і вона сказала, що немає, тож я вирішив, що ми купимо їх на вході, так, Ґрейсі? Ми ж маємо послухати, як Редлі викаблучується? – Стоячи біля плити, тато розтягає рукавичку для гарячого і вдає, що грає на електрогітарі.

– То ви прийдете? – досі я навіть не усвідомлювала, як мені гірко від того, що вони не збираються приходити.

– Ще б пак, прийдемо! – каже тато. – Ми такого не пропустимо, так, люба?

– Звісно, ні, – каже мама, і цього разу вона дивиться мені в обличчя, і я опускаю очі від того, як уважно вона вивчає мій синець.

Тато приносить тарілки, повні гарячої їжі, з якої здіймається пара.

– Яка смакота, – каже мама. Не схоже, щоб вона дійсно так думала.

Ґрейсі теревенить протягом усієї вечері, детально розповідаючи про те, що бачила в зоопарку. Їжа смачна, гаряча, домашня. Мені так хотілося овочів, а я цього навіть не розуміла. Вікно кухні запотіло, і ненадовго тут стає так затишно й безпечно, що можна навіть забути, що все погано.

Можна було б, якби не той факт, що мама заледве торкається їжі, що вона совається, нервується й постійно дивиться на двері.

– Зараз повернуся, – каже вона, коли тато забирає тарілки.

– Ще є пудинг, – кричить навздогін батько, – з карамельною ірискою!

– Зараз повернуся! – повторює вона, цього разу її голос долинає згори.

– Тепер усе добре, Редлі, – каже Ґрейсі, раптом торкаючись моєї щоки. – Усе гаразд.

Дивлюся на тата, але він відвертається.

– Звичайно, мала, – кажу я. – Звісно, усе добре. Поки я поряд, так буде завжди.

Мама не спускається до десерту, тож цього разу я сиджу біля ліжка Ґрейсі, притулившись головою до другого з її улюблених ведмежат, поки вона засинає. Її маленька ручка міцно тримає мою на той випадок, якщо мені заманеться залишити її засинати на самоті.

Коли вона все ж провалюється в сон, мені не хочеться нікуди йти. Адреналін, на якому я трималася, мабуть, виходить, залишаючи по собі тремтіння у м’язах і біль у кістках. Протягом кількох останніх днів я відчула всі можливі емоції, і лише Богові відомо, що буде завтра. Тож зараз, тримаючи за руку свою маленьку сестричку, я хочу просто відпочити, заплющити очі й на якийсь час припинити думати, відчувати, хвилюватися.

– Вона заснула? – мене відволікає шепіт мами.

– Так, – потягаюсь я, сідаючи й ховаючи її ручку під ковдру.

– Тоді йди в своє ліжечко, сонечку, маєш стомлений вигляд.

Вона назвала мене «сонечку», і це звучить як пропозиція миру. Випростуючись, мружуся від яскравого світла на сходах. Вона стоїть там, і я розумію, що їй потрібно щось іще. Тож я чекаю.

– Мені дуже шкода, – нарешті каже вона. – За те, що я з тобою зробила. Це було неприпустимо.

– Усе гаразд, – кажу я. – Не важливо.

– Ні, важливо, люба. – Вона підходить на крок ближче. – Я твоя мама. Я не повинна ніколи підіймати на тебе руку. Я мушу захищати тебе, але я… була сама не своя.

– Гаразд.

Негусто, але достатньо. Це найкращий