Кара Делевінь - Дзеркальце, моє дзеркальце

– Мабуть, краще піти до них і перевірити звук?

– Звісно! Побачимось, Емілі.

– Побачимося, Редлі, – кричить вона мені навздогін, коли я спускаюся сходами, розуміючи, що містер Сміт іде за мною.

– Редлі!

– Що, сер? – Зупиняюся на розгалуженні сходів.

– Я не міг не помітити синця на твоєму обличчі, сподіваюся, це не хтось із учнів? Не через те відео Роуз?

– А, ні, – торкаюся пальцем щоки. – Ні, то… взагалі це моя молодша сестра. Стрибнула мені на руки, я втратила рівновагу і забилася об куточок журнального столика. Могло бути й гірше.

Не знаю, звідки взялася та історія – вона просто була в моїй голові, і я невимушено розповідаю її, бо незважаючи на те, що зробила моя мама, мені все ж хочеться захистити її, свою сестру, свій дім від чужих поглядів, навіть від містера Сміта.

– Як скажеш. – Він посміхається, але не зводить очей з моїх синців, і я знаю, що він вагається: вірити чи ні. – Як там ситуація в Наомі? Які новини?

– Завтра її спробують розбудити, – кажу я, відчуваючи напад тривоги від неясної розв’язки. – Ну, принаймні збираються. Завтра її день народження, тож… сподіваюся, з нею все буде гаразд. Буде круто дізнатися, що вона прокинулася, коли ми виступали. Тоді все це матиме сенс.

– Так, звісно. Думаю, я зазирну до неї сьогодні, поговорю з батьками і розповім їм про завтра. – Він стоїть на одну сходинку нижче, ніж я. – Я просто хотів запитати, перш ніж ми підемо туди… Ти як, тримаєшся? Ну тобто, я знаю, що ви з Роуз дуже близькі друзі, мабуть, ти важко переживаєш ту сварку. Якщо тобі треба буде з кимось поговорити, чимось поділитися, завжди можеш прийти до мене, чуєш?

– Дякую, сер, – кажу я. На частку секунди мені здається, що я зараз усе йому розповім, але потім я згадую Аш, її погляд, її тиху рішучість і розумію, що мушу покластися на неї. Ні, не так. Я не мушу. Я хочу. – Все гаразд.

– Не питання, Редлі, – посміхається він. – Я завжди до твоїх послуг.

За мить я вже вилажу на сцену та сідаю на свій стільчик за барабанами.

– Готова?

Киваю Лео.

– Так, просто треба розігрітися, – кажу я й киваю Лекреджу, який награє кілька тактів рифу, поки я налаштовуюся.

Роуз стоїть біля мікрофона, просто переді мною, читає, опустивши голову, перелік пісень, пристукуючи ногою в такт моїм барабанам. І одного цього мені достатньо, щоб зрадіти, просякнутися музикою і синхронізуватися з ритмом.

Попереду нас чекає кілька нудних хвилин перевірки звуку, налаштовування рівнів, виведення загального звучання на підсилювачі та мені в навушники, але, сидячи там і займаючись цим, я відчуваю, що мені вже так хочеться почати, аж терпець уривається. Я не можу дочекатися, бо просто зараз мені кортить гамселити по цих барабанах, аж поки я чи вони не почнуть стікати кров’ю.

– Слухай, оце ти всмалила, – каже Лео через кілька секунд після останньої пісні, і мені подобається, як сяють його очі і як широко він посміхається, і на одну секунду те, що було колись, стирає те, що є тепер. Роуз проходить повз нього з посмішкою, висне в нього на шиї та цілує в щоку.

– Вау, це круто, круто ж ми зіграли? – Вона дивиться на мене, і кілька секунд її обличчя радісне й відкрите, поки вона не згадує, що тепер не знає, як ставитися до мене, і не відводить очей. – І ти теж круто грав, Лекредже. На висоті.

Лекредж, який сидить навколішках і збирає речі, посміхається.

– Дякую, – каже він. – По мене приїде тато, піду почекаю на нього на вулиці. Побачимося завтра.

Ми втрьох спостерігаємо за тим, як він іде, і вибухаємо сміхом.

– Цей хлопець просто айсберг в океані, – хихоче Роуз. – Нічим його не пробереш.

– Він старається, дійсно. – Лео посміхаться мені. – Це було круто, народ, було дуже кльово зіграти сьогодні всі пісні з двома найближчими друзями і не налажати в жодній ноті. Нереально. І я знаю, що між вами двома трапилася якась фігня, і то було дивно, але ж… це ж ми, правда? Ми ж сильніші за це?

Роуз посміхається.

– Так, це справді було дуже добре, – каже вона, посміхаючись кутиком рота. – Але мені час іти, є одна справа…

– О, а я думав, ми зможемо десь посидіти, схавати піци, бо потім мені через увесь Лондон пхатися до тітки – треба маму навідати.

– Не можу, справи, – каже вона, знизуючи плечима.

– Які справи? – питаю я, перш ніж усвідомлюю, що якраз мені, якраз тепер, якраз оцього питати й не слід. Її слабка посмішка зникає.

– Тебе це не стосується. До завтра.

– Чекай! – гукає Лео.

Я відводжу погляд, але мені чутно, що вони кажуть.

– Роуз, слухай, можеш не розповідати мені, з ким зустрічаєшся, але мені треба дещо тобі сказати.

– Що? – зітхає Роуз.

– Ти найчарівніша дівчина з усіх, кого я знаю, – каже Лео. – Мені ніколи не вистачало сміливості зізнатися в цьому, але тепер ти віддаляєшся від мене і я мушу, бо, можливо, іншого шансу в мене не буде. Для мене ти більше, ніж друг, і якщо ти передумаєш щодо того хлопця, то просто знай… Знай, що я добре до тебе ставитимуся. Я дбатиму про тебе.

Обережно повертаючись, щоб вони не помітили, що я підглядаю, я спостерігаю за тим, як Роуз довго дивиться Лео у вічі, а потім проводить рукою по його щоці. Я бачу, як вона стає навшпиньки та цілує його в щоку, а потім іде, помахавши, перш ніж прочинити двері.

– Чому тепер? – питаю в нього. – Нащо казати їй усе це тепер?

Я очікувала, що відчую біль та ревнощі, але натомість його зізнання викликає в мене… захоплення. Для такого потрібна сміливість.

– Бо це правда, – визнає Лео. – Якщо є хоч найменший шанс, що це змусить подумати її двічі, перш ніж зустрічатися з тим виродком, я готовий виставити себе дурнем. Якщо вона мене відштовхне, життю кінець. Але якщо це забезпечить їй п’ять хвилин безпеки, то воно того варте.

Заходячи до будинку, застигаю від давно забутого запаху домашньої їжі. Зазираю досередини й повертаюся в дитинство. Є щось таке в густих сутінках, у жовтому електричному світлі за фіранками, у запаху