Чарльз Вілан - Гола економіка. Викриття нудної науки

А що стосовно стимулів Обами? Закон про відновлення й реінвестування Америки був начебто своєчасним, однак більша частина грошей не була витрачена негайно (хоча все ще можна було отримати психологічні переваги, а отже, й економічні вигоди, просто оголосивши, що розпочинається витрата великих грошей). Критики цієї величезної економічної інтервенції стверджують, що вона витратила позичені урядом гроші на неймовірні проекти, частина з яких були досить безглуздими, і це додасть до національного боргу величезні суми. Пропоненти такого стимулювання, такі, як голова Ради економічних експертів Обами Кристіна Ромер, зазначають, що 787 мільярдів доларів стимулювання підняли зростання реального ВВП на 2—3 пункти і зберегли мільйон робочих місць[199]. Наскільки я можу сказати, праві й ті, і ті. Колись я був кандидатом на виборах до Конгресу, тому мої погляди можна вважати громадською думкою (принаймні для невеликої групи людей, що звернули на них увагу). Економіка потрапила в небезпечні петлі зворотного зв’язку — закриття підприємств зумовлювало проблеми у банках, що викликало нові спади, які вели до закриття підприємств і т. д. Я любив казати: «Поганий стимул — це краще, ніж взагалі без стимулів, і саме поганий стимул ми отримали». Урядові потрібно було щось робити, щоб розірвати цей цикл (частково тому, що монетарна політика не працювала, про що йтиме мова незабаром). Я б віддав перевагу тому, щоб уряд націлювався радше на підтримку інфраструктури й інвестування в людський капітал, аби підвищити здатність нації до продуктивної діяльності в довготривалій перспективі. Я згоден, що зростання заборгованості уряду — це проблема, як буде розглянуто в розділі 11. Тобто, враховуючи фінансову паніку, описану вище в цьому розділі, а також здатність поганих економічних подій породжувати нові погані економічні події, можна резонно стверджувати, що навіть оплата людям викопування, а потім закопування ям була б кращим варіантом політики, ніж бездіяльність.

Другий інструмент у розпорядженні уряду — це монетарна політика, що має можливість вплинути на економіку швидше, ніж ви прочитаєте цей абзац. Голова Федерального резерву може підняти чи знизити короткотермінову відсоткову ставку лише одним телефонним дзвінком. Жодних торгів із Конгресом, жодного очікування роками на зменшення податків. У результаті між економістами склався консенсус, що нормальні бізнес-цикли найкраще регулювати монетарною політикою. Увесь наступний розділ буде присвячений містичній діяльності Федерального резерву. Зараз достатньо сказати, що зниження відсоткових ставок здешевлює громадянам купівлю будинків, авто й інших дорогих предметів, а фірмам — інвестувати в нові заводи й обладнання. Дешеві гроші від Федерального резерву стають важелем для того, щоб гаманці відкрилися знову.

Однак у період найбільшого спаду «Великої рецесії» 2007 року Федеральний резерв не міг зробити гроші анітрохи дешевшими. Федеральний резерв увесь час знижував короткотермінові відсоткові ставки аж до нуля, для будь-яких намірів і цілей, однак споживачі й підприємства все ще не хотіли позичати й витрачати (а нездорові банки не були в змозі кредитувати). У такій ситуації монетарна політика не може більше нічого зробити: вона стає чимось схожим на «розмазування каші по столу», як оригінально описав це Кейнс. Це економічна причина звернутися і до фіскальних стимулів.

Я на початку цього розділу визнав, що ВВП не є єдиним мірилом економічного прогресу. Наша економіка складається зі сотень мільйонів людей, що живуть у різному стані щастя чи нещастя. Будь-який президент, одужуючи після удару копитом, потребував би низки інших економічних індикаторів, подібно до того, як лікарі швидкої допомоги запитують про ознаки життя пацієнта (чи принаймні повинні це робити згідно з телесеріалом «Анатомія Ґрей»). Якби вам потрібно було виявити ознаки життя будь-якої економіки на планеті, ось економічні індикатори на додаток до ВВП, про які виробники політики питатимуть у першу чергу.

Безробіття. Моя матуся не працює, однак вона не безробітна. Як це може бути? Це не якийсь дивний логічний виверт. Рівень безробіття визначається як частка працівників, які хочуть працювати, але не можуть знайти роботи. (Моя мама на пенсії й не має охоти працювати.) Рівень безробіття в Америці впав нижче 4 % на піку буму розвитку в 1990-х роках, а після того зріс вище 10 %. І навіть це може недооцінити кількість людей без роботи. Коли безробітні американці перестають шукати роботу, вони більше не вважаються безробітними, стаючи натомість «робітниками у відчаї».

Кожний, кого непокоїть безробіття, має також дбати про економічний розвиток. Загальний емпіричний метод на основі досліджень Артура Оукена, відомий як закон Оукена, полягає в тому, що зростання ВВП на 3 % за рік залишить безробіття на тому ж рівні. Швидший чи повільніший розвиток збільшуватиме або зменшуватиме, відповідно, рівень безробіття на піввідсотка на кожний відсоток зростання ВВП. Таким чином зростання ВВП на 4 % знизить безробіття на піввідсотка, а зростання лише на 2 % підніме цей рівень на півпункта. Ця залежність не є залізним законом, радше вона описує взаємозалежність в Америці між зростанням ВВП і безробіттям протягом п’ятдесяти років, яким присвячено дослідження містера Оукена — з 1930-го до 1980-го.

Бідність. Навіть у найкращі часи поїздка повз проекти будівниц­тва житла в Чикаго прямо свідчитиме про те, що не всіх запросили на свято. Однак скільки американців належать до бідних? І взагалі, що означає «бідний»? У 1960-х роках американський уряд визначив межу бідності як (дещо довільне) визначення розмірів доходу, потрібного для задоволення базових потреб. Із поправкою на інфляцію рівень бідності залишається як статистична межа для визначення, хто в Америці бідний, а хто ні. Наприклад, нині межа бідності для дорослого одинака становить 10 830 доларів, а для сім’ї із двох дорослих і двох дітей — 22 050 доларів.

Рівень бідності — це просто частка американців, чиї доходи нижчі за межу бідності. Приблизно 13 % американців є бідними, що не краще, ніж було в 1970-х роках. Показник бідності постійно зростав протягом 1980-х, а потім знижувався в 1990-х. Загальний рівень бідності маскує деякі цифри, що в іншому разі опинилися б на перших шпальтах: приблизно одна дитина з п’яти в Америці належить до бідних, як і майже 35 % чорношкірих дітей. Єдиний наш гучний успіх — зменшення бідних серед старшого покоління з 30 % у 1960-х до менш ніж 10 %, здебільшого завдяки системі соціального забезпечення.

Нерівність доходів. Нас турбує не лише розмір пирога, але й те, як його нарізають. Економісти мають інструмент, що зводить нерівність доходів до однієї цифри — індексу Джині[200]. У такій системі координат результат нуль відповідає повній рівності — стан, коли кожний працівник отримує точно однаково. На іншому кінці результат сто показує повну нерівність — стан, коли весь дохід отримує один індивід. Країни світу можна вишикувати в цьому