Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

боярине, — раптом зупинив його Корж. — Пригадай, як ми з тобою браталися під Кромами.

— 3апамятовал, — щиро признався боярин, вдивляючись у Коржа. — Из каких будешь, человек добрый?

— Козак я. Данило Корж, з війська Вишневецького, а тепер реєстровий козак. А ти, боярине, був тоді в годуновському війську і передався на наш бік.

— Из войска князь Михайлы Вишневецкого?! Как же: помню-помню, — раптом пожвавішав боярин. — Как же ето тебя, друг, угораздило? Ась?

— Хто ж його зна!.. Така доля… — гірко всміхнувся невільник. — Але якщо ти мені друг, допоможи. Викупи з жінкою та дочкою пана Повчанського. Ще й заробиш на цьому.

І додав; знизивши голос, щоб не почули татари:

— Втроє віддячу тобі. Є в мене і перли, і золото. А донька Повчанського, Настя, наречена гетьмана Сагайдачного. Він тебе озолотить, якщо ти нас врятуєш. Боярин замислився. Викупити їх, на цареві гроші він не міг. Вони були призначені тільки на московських підданців. Хіба що рискнути своїми? Але ж невільники часто брешуть, обіцяють гори золота. А викупи та відпусти їх у рідний степ — знайдеш його потім на відлюдних степових хуторах, як кинутий у море камінець. Не один раз посли вже опікалися на цьому. І, ховаючи очі набік, відповів боярин:

— Не вольны мы, друг, в государевых деньгах, а своих не припас в пути. Но изволь: вот тебе слово мое боярскoe — отпишу про тебя славному войску 3апорожскому и пошлю весточку с надежной оказией. Они-то, уж тебя выкупят.

І, наказавши дякові записати Коржа, рушив далі.

— Бреше, собака, — зітхнув Лутоха, коли дяк відійшов. — Стеле язиком, як лис хвостом, а очі вбік відвертає.

Тим часом хлопчик-татарчук привіз з Отузької долини дині. Вухатий ослик розумно поводив очима, поки народ розбирав золоті дині-канталупки і тут ще різав і жадібно ковтав запашні соковиті скибки.

А торг ішов собі далі. Покупці мацали невільників, смикали на всі боки, вивертали повіки, відкривали роти, перелічували зуби. Жінок-робітниць змушували показувати м'язи, а вродливих дівчат м'яли, як курчат.

Капудан-баша турецьких галер походжав ринком, досвідченим оком приглядаючи собі веслярів. Це була найважча робота, і тільки м'язисті козаки та литовськi грабарі могли її здолати. Сафарові бранці впали йому в око. Двічі пройшов він повз них, із удаваною байдужістю дивлячись на всі боки, потім раптом спинився.

— Скільки десяток? — тикнув він у козаків.

— Двадцять п'ять тисяч аспрів, оборонче ісламу, — низько вклонився Сафар.

Козаки були варті цього, але хитрий баша. бажав заробити.

— Двадцять, — презирливо процідив він крізь зуби, рушаючи далі.

Сафар зрозумів, у чому річ.

— Двадцять три, — прошепотів він на вухо покупцеві, - а розписка на тридцять.

— Дорого, — похитав головою упертий турок, але, повернувшись, почав мацати козацькі м'язи, дивитися на їх зуби, вислухувати серце.

Дрімотно дзюрчав фонтан, спадаючи у водоймище потрійною цівкою. Ледве чутно шаруділи верхівками кипариси. Меддах [138] співав легенду про Едіге, а циганка Кайтмаза сновигала в юрбі, і нічого не минав її пильний вогняно-чорний погляд. Усім цікавилася вона і на всьому вміла заробити. І сватала, і ворожила, і лікувала, і маклерувала, і зводила, і підшукувала для каффських гаремів найкращих бранок з Майдану Сліз.

Вона вже відвідала Омирів караван-сарай і досвідченим оком оцінила Горпину й Настю. І, не минаючи дрібних справ, шукала очима Гасана, царгородського євнуха, який щоосені приїздив до Каффи поповнювати падишахів сераль [139].

— Володарю! Насолодо Великого! — припала вона до його гладкої руки, прикрашеної коштовними перснями. — в караван-сараї Омировому переховується перлина, що потьмарить усіх одалісок [140] сералю, як сонце тьмарить місяць і східні зорі.

— Кожен будяк видається тобі трояндою, — презирливо всміхнувся євнух, огидливо витираючи руки після її слинявих губ.

— Присягаюся життям Аміне, моєї єдиної доньки. Я мало не осліпла від такої краси. І коли володар її побачить, він подарує бідній Кайтмазі цілу жменю золотих гасене [141].

— Вже й жменю! Вистачить з тебе і срібних грушів [142], якщо правди хоч половина з того, що ти брешеш.

І, заглушаючи палкі запевнення Кайтмази, летіли в південному сяйві дзвінкі голоси:

— Мигдаль! Горіхи в меду! Фісташки!

— Амбра! Мускус! Пахощі Сходу!

А опасистий грек висовувався з ятки і закликав білі примари в фередже, кидаючи на прилавок строкаті постави шовку.

— Дівчата!.. Незаймані дівчата з устами, як трояндові пуп'янки! Щасливий буде правовірний, засипаючи на персах у них! — волав покликач, вказуючи на засмаглих від сонця дівчат і кучерявих золотокосих панянок з подільських маєтків.

Аж ось закапали з мінарета прозорі звуки, наче кришталеві краплини. Це муедзин [143] закликав правовірних до південної молитви і, немов від чар, завмерло все, бо наказав аллах, щоб правовірні молилися там, де застане їх співучий азан [144]. І, розстилаючи свої намазлики, благали вони, щоб подарував він своїм вірним синам ще більший зиск від продажу бранців, благословив їх торг, і щоб віднині й до віку не переводилися невільники на каффському ринку, і щоб ціною сліз і людського горя багатшали вони та були щасливі й пересичені, тішилися життям і плодами своєї торгівлі.

За мить замовкла молитва — і віджив Майдан Сліз, невільницький ринок.

Ридали продані в гареми дівчата і, відбиваючись, кликали батьків хлопчики, роковані піти в яничари.

Баша уперто торгувався з Сафаром. Сафар поступився ще на тисячу аспрів, але турок затявся: двадцять тисяч і розписка на тридцять.

Це було корисно. Не щодня продаєш разом вісімдесят козаків, а годувати невільників теж треба.

— Двадцять дві тисячі і цей хлопчик добродієві на втіху, — з огидною усмішкою прошепотів Сафар, показуючи на тринадцятирічного хлопчика, — що стояв осторонь.

Баша глянув на хлопчика досвідченим оком. Стрункий, кучерявий. Шкіра, як у панни, що ніколи не бачила сонця. І очі його спалахнули масним блиском.

— Тільки розписка на тридцять, — нагадав він ще раз.

Куплених козаків погнали в порт. Там гойдалися на якорях чотири величезні галери. Легкі каїки перевезли на них нових веслярів, і Корж мимоволі здригнувся, побачивши лави, до яких судилося йому бути прикутим, мабуть, до самої смерті.

— Не журись, братику. Рятувалися й з галер, — ласкаво гукнув до нього Лутоха. — Погано тільки те, що твій боярин не знає, хто нас купив, хоч і мала на нього, собаку, надія.

Галери — по-турецькому катирге, звідси й пішло слово «каторга»- це величезні кораблі, що ходять на веслах, але з двома щоглами на випадок ходового вітру. Крізь круглі отвори стирчать уздовж бортів ці весла, так звані опачини. А зсередини прикуто до цих гребців-невільників. Працюють вони по кілька змін і тут же сплять і