Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

їдять, У кайданах. Ані підвестися, ані випростатися, ані розім'яти занімілі м'язи. Залізні кайдани роз'ятрюють руки й ноги, натирають криваві незагоєні рани. А посередині ходить наглядач з жмутами таволги та безжалісно ляскає хворого чи знесиленого. І таволга стає червоною від крові своїх жертв. Так і звуть її невільники червоною таволгою, як співається про неї в козацьких піснях.

Тим часом наглядач розжарив на вогні залізне тавро і почав таврувати невільників. Тавро з шкварчанням випалювало на шкірі глибоку рану, яка вже ніколи не зійде з обличчя. Засмерділо печеним м'ясом, пекельний біль пройняв усе тіло наскрізь, але козаки мовчали. Нащо було тішити жорстокість ворога своєю мукою! Недурно говорив Тимур, монгольський завойовник, що немає більшого щастя, як бачити розпач своїх ворогів, як пестити їх жінок, гвалтувати дівчат, гнати перед собою відбиту худобу і гасати їх кіньми, швидкими, як вітер пустині.

Коли останнього невільника було потавровано, їх розташували по лавах, біля опачин. З важким брязкотом замкнулися на їх ногах і руках невільницькі кайдани. Рани від тавра завдавали їм невимовних страждань. Вони лизали їх один одному, щоб трохи затамувати муку, коли зненацька з головної галери подали сигнал до відходу. З брязкотом підняли якорі. Веслярі взялися до опачин і заданим тактом рівно й плавно спустилися опачини в хвилі, наче крила величезного птаха. Повільно рушила з місця флагманська галера, за нею — друга, третя. І гострі корабельні носи почали гордовито різати зелені скляні кучугури, що блищали на сонці золотими й срібними лезами…

А на ринку було так само бучно й людно. Сафар продав ще тридцять невільників — за каменярів — на будівлю мечеті.

Відносили й відводили жінок і дітей. І не раз закутий козак спускав очі додолу, бачачи, як навіки зникає дружина чи донька, щоб не помітили людолови й крамарі, як затьмарюють сльози їх погляд.

Плавно й безмовно наближалися до водограю жінки в фередже, наповнювали вузькошиї глеки дзвінкою цівкою, народженою в гірських джерелах, і, піднявши кунган на плече, віддалялися, танули, як примари, в міжгір'ях завулків. Сивобороді діди мовчазно ссали наргіле. Солодко воркотіли голуби на карниз ах мечеті, а східний казкар-меддах сідав серед курців, схрестивши ноги, і, повільно гойдаючись, починав свої оповідання урочистим заспівом, як усі східні байкарі.

— Слухайте, слухайте, правовірні! Ось що розповідають мудрі люди, міцно тримаючи в пам'яті події минулого і не забуваючи ані краплини з того, що сталося колись під сонцем.

І повільно і плавко точилася казка про велетнів і розбійників, про хитрих жінок і мудрих шейхів [145], про святих хаджів [146], спритних шахраїв і грабіжників.

Куняючи, слухали сивобороді кафф'яни, й гірники з околишніх сіл, і чужоземні купці, що зайшли до кав'ярні випити запашної кави або викурити наргіле.

І танув чac, розпливався в сонячному сяйві, У південній пекучій дрімоті, в струмках повітря, що тремтіло над землею розтопленим склом…

Веселий і задоволений повернувся Сафар до караван-сарая. В перший день продав він понад сто п'ятдесят невільників. Якщо так піде й далі, наступної п'ятниці продасть він увесь свій ясир і, накупивши подарунків синам та жінкам, повернеться до рідних кантар і до отар з табунами, що кочують у степу в околицях Перекопа.

Тільки треба підготувати непроданих бранців, бо виснажений і худорлявий невільник дешевший, ніж відгодований, а до того ж, легше заховати під шаром м'яса й жиру хвороби та всі інші вади.

Бачачи, що Корж не повернувся з ринку, Горпина впала в розпач. Довго голосила вона, рвала на собі волосся і кінець кінцем заснула, знесилена сльозами, болем у рані і ще гіршою душевною мукою.

Звісно, Горпина, як молодиця, була дешевша, ніж Настя. Проте вона теж була струнка й вродлива. Тому мати Сафарова покликала циганку Кайтмазу пошептати й вилікувати її. Кайтмаза прийшла того ж вечора, а з нею ніби ненароком прийшов Гасан, євнух султанський. Почав він розмову здалека, скаржився, що падишахові обридли красуні Кавказу й України, що мріє він про панянок з волоссям, як рижовий колос, і очима, як небо в степу.

Сафар почав сперечатися, доводити, що немає на цілому світі жінок, красивіших за козачок і, як доказ своїх слів, повів його до покою, де Настя з Кайтмазою метушилися біля хворої Горпини.

Гасан з першого погляду зрозумів, що Настя переможе на всіх дев'ятьох іспитах султанських гаремів і посяде в ньому місце султани, але хитрий євнух і оком не моргнув і, зітхаючи, відповів на запитливий погляд Сафара:

— Що й казати: хороша жінка, вродлива, але обридли падишахові чорноокі.. Дайте йому жінку білу, як свіжий мигдаль, із косами, як золотаве колосся. Присягаюся бородою пророка, я нічого не пошкодую, якщо ти дістанеш мені таку жінку.

Сафар попався на гачок.

— Взимку ми знов підемо на Литву, — пообіцяв він. — Постараюсь виконати волю тіні аллаха.

Опинившись удома, Гасан покликав писаря і проказав йому листа до кизляр-аги [147], начальника гарему, вихваляючи Настю і запевняючи, що відшукав справжню перлину.

Придбати її я не міг, — додав він, — тому, що Сафар ломить за неї божевільну ціну. Сафар поспішає додому, а на цю жінку тут нема покупців. Надішли мені, господарю, золота, і я привезу зірку гарему, якій будемо ми зобов'язані всім нашим майбутнім.

Приклавши до листа свою печатку, Гасан віддав його негрові і пообіцяв йому волю, якщо він приставить листа кизляр-азі за три дні. Негр кинувся до порту й потрапив на швидкоплавну бригантину, але кизляр-аги в Стамбулі не було: падишах погнав його в Персію на війну.

Минув тиждень. Горпина не видужувала. Сафар обурився й наказав кинути її в кошару на солому, а Настю замкнути в гаремі й годувати солодкими й борошняними стравами, від яких швидко повнішають.

Якось уранці Сафар приніс Насті саєтові шаровари, прозоре з бруського газу фередже й сукню-бешмет із тонкого грезету.

— Насте буде в цьому як падишахова ханум, — зауважив він, наказуючи їй переодягтися.

Настя гнівно насупила брови й відштовхнула вбрання.

— Ми тебе продаватимемо! Одягай! — тупнув ногою Сафар.

Тепер він не боявся Насті. Кайтмаза дала йому амулет від лихого ока, а головне, він почув себе дома, серед своїх.

Настя суворо випросталася.

— Ну й продавай, собако, яка я є! Нема чого чепурити мене, як на масляницю!

Сафар люто замірився на неї нагаєм, але вчасно схаменувся: рубець попсував би Настину шкіру і знизив би їй ціну. Виразно показавши їй канчук або сукню на вибір, Сафар покликав жінок. Прибігла Сафарова мати й троє дівчат, чи то бідних родичок,