Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

а ввечері хай працюють до зорі. Тоді й з дівчатами не жируватимуть, і не пиячитимуть, як у неділю.

Майстри задоволено зареготали. Але Кузьменко і ще троє буркотіли:

— Не годиться їм потурати. Це буде так, ніби ми налякалися, начебто тільки й світу, що ці лотри.

— Е, братику, іноді доводиться й помовчати для користі, - умовляли його майстри. — Та й постанова буде від цеху, а не від кожного майстра окремо.

— А це гадюченя, що брехало нам у вічі, треба добре провчити при нагоді, додав один з Кузьменкових прихильників.

На тому й згодилися.

— А про моїх підмайстрів напишіть по всіх містах, щоб їх ніде не приймали до майстерень, — нагадав Кузьменко.

— Добре, напишемо, — відмахнувся Причепа.

Він був збентежений і стурбований. Цілий вечір самі прикрості. Думка про Сагайдачного гризла його, як могильний хробак. Нашвидку щось зазначивши в цеховій книжці, він замкнув скриньку й підвівся з місця.

Сходку було закінчено.

Над містом стояла срібна місячна ніч. Широкий синій Дніпро оперізував Київ скляною дугою. Протилежний берег його танув під прозорим серпанком туману. Іноді в далечині плюскалася велика риба, і довго йшли водою широкі рівні кола. Смоляні запахи лісів і скошеної отави ввійшли в сонне місто, розвіяли сморід людського житла. Свіже й чисте було північне повітря.

А за рікою згасали зорі, і холодна кришталева блакить віщувала світанок.

На вагу золота

3а тиждень, коли вилюднів невільницький ринок і більшість бранців було перевезено за море або прикуто, до лав і галерних опачин, вивів Сафар свій ясир на продаж. Невільників, чисто помили, поголили, підстригли і вивели на майдан голих по пояс. Жінкам розчесали волосся, підрум'янили блідих і одягли в барвистий одяг. Хворих і кволих відокремили і віддали на розвагу підліткам. Відокремили й тих, за кого сподівалися взяти викуп, і написали родичам листи. Таких невільників не продавали, але горе було їм, якщо родичі не присилали грошей. Тоді чекали їх жорстокі муки й канчуки.

Удосвіта починався торг. Майдан Сліз — невільницький ринок — кипів строкатою юрбою. В глибині, біля мечеті, сиділи сліпі турецькі старці і тягнули речитатив легенди про Едіге, великого героя, і Тимура, що не складе йому ціни. Зобасті голуби чепурилися на кам'яних карнизах мечеті і воркотіли солодко й поважно. Жінки в білих фередже [136], із закритими обличчями приходили до фонтана і, наповнивши вузькошиї глеки-кунгани дзвінкою холодною цівкою, спритно ставили глек на плече і, погойдуючись, проходили майданом, невидимі й загадкові під своїм щільним серпанком. Ближче до моря майдан оточували кав'ярні, де годинами сиділи, милуючись морем і ринком, білобороді діди, пускаючи крізь ніздрі дим запашного наргіле [137], і сьорбали міцну аравійську каву.

А майдан кипів від натовпу. Кожен купець виводив рабів, зв'язаних низкою по десятеро — чоловіків із чоловіками, жінок із жінками. Проміж невільників сновигали покупці, комісіонери, моряки й просто цікаві в строкатих завивалах та халатах, пишаючись розкішними шаблями, срібними й золотими поясами та кинджалами. Вони питали ціну, обмацували, оглядали невільників. Купці гучно викрикували ціну, закликали покупців і вихваляли свій товар.

— Придивіться, зупиніться, правовірні! Ось нові невільники, сильні, здорові, працьовиті! Кожен із них вартий доброго буйвола.

— Свіжий ясир із королівської землі! — підхоплював другий ще дзвінкіш.

А третій співав миччю, як турецький казкар:

— Дівчата! Дівчата незаймані! Прекрасні, як гурії райських садів. Щасливий буде правовірний, засипаючи на їх персах!

І наближалися правовірні, крутили, м'яли їх, зважуючи на долоні їх коси, мацали пальцями пругкість перс. І сльози сорому і безсилої люті застилали карі очі степових красунь, виведених на ганьбу і насолоду похітливих самців.

— Скільки? — уривчасто питав товстий вірменин, тикаючи пальцем у жінку, яка з розпачем пригортала до себе худорляве дванадцятирічне дівча.

— З дівчам три тисячі аспрів, господарю, — низько вклонився купець, почувши багатого покупця.

— Дві, - кинув — вірменин, випльовуючи мастику.

— Аллах свідок, володарю! Ця жінка працює, як пара ішаків, а дівча спритне, як мавпа. Дві тисячі п'ятсот — остання ціна. Але вірменин був упертий.

— Дві — рішуче повторив він і, сопучи й хитаючись пішов далі.

— Господарю! Господарю! — кинувся навздогін купець.

— Свіжі персики! Мигдаль! Фісташки! — вривався дзвінкий голос хлопчика з повними сапетами.

А інші голоси перебивали:

— Устриці! Свіжі устриці! Мідії!

— Кумис! Кумис холодний!

— Чурек гарячий! Чурек!

Море блищало під сонцем. Крізь щогли й, мереживо кодин переливалося воно, мінилося, йшло до берега важкими зеленими горбами, і сонце грало на їх гранчаках золотими й срібними лезами. Розпечене каміння дихало вогнем, але віяло з моря солоною прохолодою, і дихати було легко й вільно.

— Мамо! Мамо, рятуйте! — волала продана дівчина, чіпляючись за ноги сорокарічної міцної козачки з м'язистою бронзовою шиєю. — Мамо, краще вбийте своїми руками. Ma-a-a-мo!

А безбородий євнух із баб'ячим жовтим обличчям відривав її руки від матері. Мати в нестямі кидала йому в обличчя прокльони-плювки…

Повели з ринку смугляву козачку з дівчам. Замовкло голосіння матері, в якої відняли двох синів. Погнали в гори сорок козаків — до ка енярні, а невільників наче й не поменшало.

— Посол!.. Московський посол! — пробігло рядами.

І всі погляди повернулися в бік карасу-базарського шляху з надією і благанням. Яснобородий рум'яний боярин ішов повільно й гордовито, в довгополому опашні і, дарма що спека, у високій чатамовій шапці.

— Батюшка боярин! Милостивець! — зненацька заволав один із козаків, простягаючи до нього руки.

Він рвався з кайданів, валився в ноги бояринові, тягнучи за собою всіх скутих з ним одним ланцюгом.

— Чего просишь? Наш человек будешь, что ль? Откудова? — нахилився до нього боярин.

— Так, батюшка милостивец! Рязанские мы… Служилый человек. Захватили нехристи, коли в Киев на богомолье ходил, к печереким, стало быть, угодничкам.

— «В чepкacы», видать, удрал, а не на богомолье! — суворо урвав боярин. — Знаем ваше богомолье! Сколько разов сказывали и от его царского пресветлого величества указы писывали, чтоб царским холопам в литовскую землю не хаживать.

— Да, батюшка боярин!.. Да мы ста! Да нешто мы царские ослушники… По обету, стало быть…

— Іч, падло! — не витримав один із козаків. — Тепер московським пишеться, а коли до нас на Низ прийшов — кляв своїх бояр та Московщину.

— З горя це він, — похмуро кинув Корж. — Легкодухі завжди тієї віри, де більш сала дають.

— Батюшка боярин. Отец родной! Спаси от неволи агарянской, вызволи христианскую душу, — надсаджувався служивий, який ще годину тому мав себе за козака.

— Как звать? — уривчасто спитав боярин.

— Иваном крестили, Васильевым cыном. По прозванию Сыромятников. Рязанские мы, стало быть.

— Запиши, — наказав боярин дякові і рушив далі.

— Допоможи й нам,